Історик

Хелен, що стояла поруч зі мною з тонкою шаллю на голові, взяла мене під руку, і я згадав той момент у Айя-Софії, той вечір у Стамбулі, що вже здавався історією, але відбувся лише кілька днів тому, коли вона так міцно стискувала мою руку. Оттомани завоювали ці землі задовго до того, як узяли Константинополь. Нам треба було б почати подорож звідси, а не з Айя-Софії. З іншого боку, навіть до турецького завоювання сюди прийшла візантійська віра, її вишукане мистецтво й архітектура, збагативши болгарську культуру. І тепер собор святої Софії став музеєм серед мечетей, а ця вражаюча відокремлена долина сповнена візантійської культури.

Стойчеву, який стояв поруч із нами, явно подобалося наше замилування. Ірина у крислатому капелюсі міцно тримала його під руку. Тільки Ранов стояв сам-один, посміхаючись із цієї краси, з підозрою повертаючи голову, коли до церкви повз нас проходили ченці в чорних одіяннях. Нам було дуже важко умовити його заїхати по Стойчева й Ірину, щоб ми приїхали всі разом: він, мовляв, і сам хотів, щоб Стойчеву випала честь показати нам Ріль, але, на його думку, не було необхідності везти його, коли він міг проїхатися автобусом, як і весь болгарський народ. Я стримував себе від зауваження, що він, Ранов, схоже, теж не дуже часто їздив автобусами. Але наша взяла гору, хоча це не заважало Ранову бурчати на професора протягом усього шляху від Софії до будинку Стойчева: професор користується своєю славою, щоб поширювати забобони й антипатріотичні ідеї; усі знають, що він відмовився зректися своєї ненаукової відданості православній церкві, і син його, який навчається у Східній Німеччині, так само жахливий, як і його батько. Але ми перемогли в цій битві, і Стойчев поїхав з нами, а Ірина пошепки подякувала нам, коли ми зупинилися на ленч у гірській таверні. Вона сказала, що намагалася б відмовити професора від поїздки, якби йому довелося їхати автобусом: він не міг пережив би довгої подорожі у таку спеку.

— У цьому крилі досі живуть ченці, — пояснив Стойчев. — А ген там, уздовж тієї дороги, знаходяться кімнати, де ми зупинимося. Ви побачите, як спокійно там уночі, незважаючи на таку кількість відвідувачів удень. Це один із наших найбільших скарбів, і сюди приїжджають звідусюди, щоб подивитись на все це, особливо влітку. Але вночі тут знову стає тихо. Ходімо, — додав він, — треба привітатися з настоятелем. Я телефонував йому вчора, він чекає на нас.

Він повів нас із дивною жвавістю, оглядаючи все навколо, наче це місце надавало йому сил для нового життя.

Ми підійшли до приймальних кімнат настоятеля — вони знаходилися на першому поверсі монастирського крила. Чернець у чорній мантії з довгою каштановою бородою притримав для нас двері, коли ми входили. Стойчев зняв капелюха й увійшов першим. Настоятель підвівся з ослона біля стіни й вийшов нам назустріч, аби привітати нас. Вони зі Стойчевим досить щиро привіталися: Стойчев поцілував його руку, а настоятель благословив старого. Ніастоятель був високим, струнким чоловіком приблизно шістдесяти років, його борода була проріджена сивим волоссям, а блакитні очі виражали спокій. Я був здивований, що існують блакитноокі болгари. Він потис нам руки по-світському, і Ранову теж (той привітався з помітним презирством). Потім він запросив нас усіх сісти, чернець приніс тацю зі склянками, цього разу в них була не ракія, а холодна вода і до неї — маленькі блюдця з тією самою рожевою пастою, яку ми вже куштували у Стамбулі. Я помітив, що Ранов не доторкнувся до склянки, наче він очікував отруту.

Настоятель явно був радий бачити Стойчева, і я зрозумів, що цей візит, схоже, приємний їм обом. Він запитав через Стойчева, з якої ми частини Америки, чи відвідували інші монастирі Болгарії, чим він може допомогти нам, як надовго ми зможемо залишитися. Стойчев повільно перекладав, щоб ми могли відповісти на питання. Ми можемо користуватися бібліотекою стільки, скільки нам потрібно, сказав настоятель, і можемо зупинитися в готелі; можемо відвідувати церковні служби; можемо ходити де завгодно, крім чернечих келій, — при цьому він кивнув Хелен й Ірині, — а також він не хотів нічого й чути про те, щоб друзі Стойчева платили за проживання.

Ми подякували йому, і Стойчев підвівся.

— Зараз, — сказав він, — оскільки ми вже маємо дозвіл, підемо в бібліотеку.

Він поцілував руку настоятелеві й, уклонившись, пішов до дверей.

— Дядько дуже схвильований, — прошепотіла Ірина. — Він каже, що ваш лист — це величезне відкриття для болгарської історії.

Я подумав про те, чи знає вона, що насправді криється за нашим дослідженням, які тіні лежать на нашому шляху, але з виразу її обличчя нічого більше не можна було зрозуміти. Вона допомогла дядькові пройти у двері, і ми пішли за ним величезними дерев’яними галереями, які тяглися уздовж двору, Ранов ішов за нами із сигаретою в руці.