Історик

— Ангелов! — скрикнув я, звертаючись прямо до старого ченця. — Ви знаєте Атанаса Ангелова? Ви пам’ятаєте, як працювали з ним?

Ранов уважно слухав.

— Це здебільшого нісенітниця, але я спробую перекласти, що він говорить. Слухайте уважно. — Він почав перекладати, швидко й неупереджено. Як би я його не ненавидів, його вміння було варте поваги. — Я працював з Атанасом Ангеловим. Кілька років тому чи, може, століть. Він був божевільним. Вимкніть світло ген там — у мене болять ноги. Він хотів знати все про минуле, але минуле не хоче, щоб про нього знали. Воно каже: ні, ні, ні. Він кидається й ранить вас. Я хотів сісти на номер одинадцять, але він більше не ходить у наш район. Все одно товариш Димитров скасував плату, яку ми повинні були одержати, щоб дати добро людям. Добрі люди. — Ранов передихнув, і, можливо, щось пропустив, оскільки брат Ангел говорив без упину. Старий чернець усе ще залишався нерухомим від шиї й нижче, але голова трусилася, а обличчя судомило. — Ангелов знайшов небезпечне місце, він знайшов місце, що називається Светі Теорії. Він слухав пісні. Ось де вони закопали святого й танцювали на його могилі. Я можу запропонувати вам каву, але всього лише ячмінну, ячмінь та грязюка. У нас немає навіть хліба.

Я став навколішки перед старим ченцем і взяв його за руки, хоча Хелен хотіла зупинити мене. Ці руки були мляві, як мертва риба, білі, м’які, із жовтими й жахливо довгими нігтями.

— Де Светі Георгі? — із благанням у голосі запитав я. Я відчував, що от-от заплачу перед Рановим, Хелен і цими двома висушеними істотами у в’язниці.

Ранов присів поруч із мною, намагаючись упіймати блукаючий погляд ченця.

— Кде Светі Георгії — але брат Ангел насупився й знову дивився в далекий світ.

— Ангелов поїхав в Афон і побачив «типікон», він пішов у гори й знайшов жахливе місце. До нього додому можна дістатися одинадцятим номером. Він сказав: «Давай швидше, я щось знайшов. Я збираюся туди, назад, щоб розкопати минуле. Я пригостив би тебе кавою, але це лише грязюка». О, о! Він був мертвий у своїй кімнаті, а потім його тіла не було в морзі.

Брат Ангел посміхнувся так, що я відсахнувся від цієї посмішки. У нього були тільки два зуби і порвані ясна. З рота виривався такий подих, що міг би вбити самого диявола. Він раптом заспівав високим, тремтячим голосом.

Дракон спустився в нашу долину,
Він спалив урожай і забрав красунь.
Він розполохав безбожних турків
і захистив наші села.
Його подих висушив наші ріки,
і ми переходили через них.

Щойно Ранов закінчив переклад, як жваво заговорив брат Іван, бібліотекар. Його руки все ще були сховані в рукавах, але обличчя світилося цікавістю.

— Що він говорить? — заблагав я.

Ранов похитав головою.

— Він говорить, що чув цю пісню раніше. Він записав її від бабусі в селі Димово, баби Янки. Вона вважається чудовою співачкою у своєму селі Димово, що лежить там, де річка вже давно висохла. У них там влаштовуються фестивалі, коли співають старих пісень, а вона — найкраща серед співаків. Один із таких фестивалів відбудеться вже за два дні, на свято святого Петко, і ви можете поїхати послухати її.

— Знову народні пісні, — застогнав я. — Будь ласка, запитайте містера Пондєва, тобто брата Ангела, чи розуміє він значення цих пісень.

Ранов терпляче переклав запитання, але брат Ангел сіпався, кривився й нічого не казав. За хвилину я не витримав такої тиші.

— Запитайте його, чи знає він що-небудь про Влада Дракулу! — вигукнув я. — Влада Тепеса! Чи поховали його тут? Чи чув він коли-небудь це ім’я? Дракула?

Хелен схопила мене за руку, але я був сам не свій. Бібліотекар вирячився на мене, хоча в його погляді не було тривоги, а Ранов подивився на мене, я б сказав, жалісливо, якби я міг тоді про це думати.

Мої слова справили на Пондєва жахливий ефект. Він сполотнів, очі закотилися, відкривши великі блакитні білки. Брат Іван кинувся вперед і схопив ченця, коли той падав зі стільця, їм із Рановим удалося покласти його на ліжко.

Це була обм’якла туша, набряклі білі ноги стирчали з-під ковдри, руки безсило звисали. Поклавши хворого, бібліотекар набрав із глечика води й виплеснув її на обличчя бідолахи. Я, спантеличений, не рухався. Я не хотів завдати хворому такого болю й боявся, що зараз убив єдину людину, яка хоч щось знала. Здавалося, минула вічність, поки брат Ангел сіпнувся й розплющив очі, але тепер це був дикий погляд, погляд загнаної тварини, очі його з жахом бігали по кімнаті, наче він зовсім не бачив нас Бібліотекар поплескав по його грудях і намагався зручніше влаштувати його в ліжку, але старий чернець, тремтячи, відкинув його руку.

— Давайте залишимо його, — серйозно сказав Ранов. — Принаймні, від цього він не помре.

Ми рушили за бібліотекарем, який вивів нас із кімнати, і мовчки, приголомшені, пішли геть.

— Пробачте, — сказав я, отямившись уже на сонячному дворі.

Хелен повернулася до Ранова: