Історик

По мені побігли мурашки від дивного страху: я згадав ту ніч, коли врятувався від убивці мого кота, читаючи цілу ніч про життя улюблених голландських купців. Щось таке захистило Хелен, принаймні, певною мірою: її дуже поранили, але не випили багато крові Ми мовчки перезирнулися.

— Все могло бути значно гірше, — сказала вона.

Я обійняв її й відчув, як тремтять її міцні плечі. Я й сам тремтів.

— Так, — прошепотів я. — Але нам треба захистити тебе від гіршого.

Вона похитала головою, ніби здивована.

— Це ж монастир! Я не розумію. Живі мерці входять у такі місця? — вона показала на хрест над дверима, ікону й святу лампаду, що висіли у куті. — Тут, у присутності Діви Марії?

— Я теж не розумію, — сказав я, перевертаючи її долоню. — Але ми знаємо, що ченці подорожували з останками Дракули і що він, можливо, похований у монастирі. У цьому вже є щось дивне. Хелен, — я стис її руку. — Я ще ось про що подумав. Той бібліотекар знайшов нас у Стамбулі, а потім у Будапешті. Чи не міг він опинитися й тут? Може, це він напав на тебе минулої ночі?

Вона моргнула.

— Я розумію. Він укусив мене одного разу в бібліотеці, і тому може знову захотіти моєї крові, так? Але уві сні в мене було відчуття, що це було щось інше, хтось значно могутніший. Але як міг хтось із них проникнути сюди, навіть якщо вони не бояться монастиря?

— Це питання ясне, — я показав на найближче вікно за кілька кроків від ліжка Хелен, що було трохи розчинене. — О Боже, чому я залишив тебе тут саму?

— Я була не сама, — нагадала вона. — Тут було десять людей, які спали зі мною в одній кімнаті. Але ти маєш рацію: він здатний змінювати вигляд, як говорила моя мати… Кажан, туман…

— Або великий чорний птах, — я знову згадав її сон.

— Мене вкусили двічі, можна вважати, — сказала вона задумливо.

— Хелен! — я струснув її. — Я більше ніколи не залишу тебе саму, навіть на годину.

— У мене ніколи не буде навіть години на особисте життя? — її колишня посмішка, саркастична й мила, на мить повернулася.

— Я хочу, щоб ти пообіцяла мені, якщо відчуєш щось, чого не можу відчути я, якщо ти відчуєш, що хтось шукає тебе…

— Я скажу тобі, Поле, якщо я взагалі таке відчую, — тепер вона говорила палко, і її обіцянка, здавалося, підштовхнула її до дії. — Ходімо, будь ласка. Мені треба поїсти й випити червоного вина або бренді, якщо нам пощастить його знайти. Принеси мені рушник, тут в умивальнику я помию шию і перев’яжу її. — Її практичність була заразливою, і я відразу підкорився їй. — Потім ми підемо в церкву й обмиємо цю рану святою водою, коли ніхто не бачитиме. Якщо я зможу це витримати, ми можемо сподіватися на краще. Як дивно, — я був радий знову бачити її цинічну посмішку, — я завжди вважала, що всі церковні ритуали — це нісенітниця.

— Але, схоже, він не вважає це нісенітницею, — серйозно зауважив я.

Я допоміг їй змити кров із шиї, намагаючись не торкатися відкритих ран, і постежив за дверима, поки вона переодягалася. Вигляд рани був таким жахливим, що на мить я подумав був вийти з кімнати й поплакати за дверима. Хоч Хелен і рухалася слабко, я бачив рішучість у її обличчі. Вона зав’язала свій вже звичний шарф і знайшла мотузочок у сумці, на який повісила хрестик. Цього разу він триматиметься міцніше, сподівався я. Простирадла були забруднені маленькими плямами крові.

— Нехай ченці знають, що в їхній спальні була жінка, — сказала Хелен прямолінійно, як завжди. — Їм явно не вперше доведеться змивати кров.

Коли ми вийшли із церкви, Ранов уже ходив у саду. Він примружив очі й подивився на Хелен.

— Ви дуже довго спали, — сказав він обвинувальним тоном.

Я уважно розглядав його зуби, коли він говорив, але вони були не гостріші, ніж звичайно, більше того, вони були стерті й здавалися сірими в його неприємній посмішці

Розділ 67

Мене дратувало те, що Ранов не хотів нас відвезти в Ріль, але ще більше мені не подобалося те, з яким ентузіазмом він узявся за поїздку в Банково. Коли ми їхали в машині, він звертав нашу увагу на всі краєвиди за вікном, багато з яких були дуже цікавими, попри його монотонні коментарі. Ми з Хелен намагалися не дивитись одне на одного, але я був упевнений, що їй також було огидно. Тепер нам треба було побоюватися ще і Йожефа. Дорога від Пловдива була вузькою, вона петляла між бурхливим потінком з одного боку й похилими вершинами — з другого. Ми знову піднімалися в гори — у Болгарії ніколи не можна від’їхати далеко від гір. Я сказав про це Хелен, яка дивилася в протилежне вікно на заднім сидінні машини Ранова, і вона кивнула:

— «Балкани» — це турецькою означає «гора».