Історик

Здавалося, минула вічність, поки спів припинився. Люди ще раз уклонилися й почали виходити із церкви. Дехто зупинявся, цілував ікони або запалював свічки та ставив їх у чавунний канделябр біля входу. Почали бити церковні дзвони, і ми знову вийшли з селянами надвір, де сонце, вітер і блискуча зелень зустріли нас із новою радістю. Довгий стіл був накритий під деревами, жінки вже розставляли страви й розливали щось із керамічних глечиків. Потім я помітив із цього боку церкви ще одне маленьке багаття, на якому смажилося ягня. Двоє чоловіків крутили його в різні боки над вугіллям, від запаху в мене аж подих перехопило, і мені захотілося їсти. Баба Янка сама поклала нам їжу на тарілки й відвела нас на килим подалі від людей. Там ми познайомилися з її сестрою, котра була така сама, як і вона, тільки вища й стрункіша, і ми жадібно почали поглинати смачну їжу. Навіть Ранов, акуратно схрестивши ноги на розстеленому вовняному килимі, здавалося, був задоволений. Інші селяни підходили до нас, віталися й запитували бабу Янку та и сестру, коли вони співатимуть. Таку увагу вони приймали з гідністю оперних співачок.

Коли від ягняти залишилися самі кістки, жінки почали мити посуд над дерев’яним коритом, і я помітив, як чоловіки принесли музичні інструменти і готувалися грати. В ОДНОГО з них був дуже дивний інструмент, якого я не бачив так близько: торба, зроблена з білої очищеної шкури тварини, і з неї стирчали дерев’яні трубки. Це було схоже на волинку, Ранов пояснив нам, що це старовинний болгарський інструмент, який називається «гайда», його роблять зі шкури козла. Старий, що тримав інструмент на колінах, упродовж десяти хвилин повільно надував його, як повітряну кулю, і згодом обличчя його стало яскраво-червоним. Він влаштував інструмент у себе під рукою й дунув в одну із трубок, усі закричали й зааплодували. Звук був схожий на рев тварини — голосне бекання чи мукання. Хелен розсміялася.

— Знаєш, — сказала вона мені, — у будь-якій вівчарській культурі світу є волинка.

Потім старий почав грати, за кілька хвилин до нього приєдналися друзі. Один грав на довгій флейті, звуки якої пливли навколо нас довгою стрічкою, ще один музикант паличкою з наконечником грав на барабані з м’якої шкіри. Деякі жінки скочили й стали ланцюгом, а чоловік із білою хусточкою так само, як ми бачили в будинку Стойчева, повів їх по лузі. Люди, занадто старі або нездорові, щоб танцювати, сиділи й посміхалися своїми беззубими посмішками й голими яснами, тупали біля себе ногами по землі або постукували ціпками.

Баба Янка із сестрою тихо сиділи на місці, ніби їхній момент ще не настав. Вони почекали, поки флейтист не стане кликати їх, махаючи рукою й посміхаючись, а потім і всі присутні почали їх гукати. І тоді вони з удаваним небажанням все-таки підвелися й вийшли уперед, ставши поруч із музикантами. Усі замовкли, і «гайда» програла невеликий вступ. І обидві старі жінки почали співати, обхопивши одна одну за тали. Звук, що вони видавали, гармонійний, різкий і гарний, здавалося, йшов з одного тіла. Звук «гайди» зростав й огортав усе навколо, і незабаром три голоси, двох жінок і «козла», злетіли разом і поширилися навколо нас, наче крик самої землі. Раптом очі Хелен сповнилися слізьми, що було зовсім не схоже на неї, і я обійняв її при всіх.

Коли жінки проспівали п’ять чи шість пісень, із криками схвалення й оплесками після кожної, усі підвелися, наче за якимось сигналом. Я одразу не зрозумів, поки не побачив священика, що наближався. Він ніс ікону святого Петко, тепер прикрашену червоним оксамитом, а за ним два хлопчики, одягнені в темні ряси, в руках несли ікони, повністю вкриті білим шовком. Ця процесія рушила навколо церкви, музиканти йшли позаду й грали урочисту мелодію. Потім усі зупинилися між церквою і вогненним колом. Вогонь тепер уже повністю догорів, залишилося тільки коло із червоного, розпеченого вугілля. Дим піднімався від нього в різних місцях, наче всередині щось жило й дихало. Священик і його помічники стояли біля церкви й тримали перед собою ікони.

Нарешті музиканти заграли нову мелодію, швидку, але водночас сумну. Селяни, які могли танцювати або принаймні ходити, вишикувалися в лінію і змією, повільно рушили навколо багаття. Коли лінія наблизилася до церкви, баба Янка й інша жінка (цього разу не її сестра, але така ж змучена, її очі були настільки затуманені, що здавалися сліпими) підійшли й уклонилися священикові й іконам. Вони обережно зняли черевики й залишили їх на сходах церкви, потім поцілували суворий образ святого Петко й дістали благословення священика. Двоє помічників священика дали жінкам по іконі, знявши перед цим шовкові покривала. Музика заграла гучніше, музикант із «гайдою» аж упрів, обличчя його набрало яскраво-пурпурових кольорів, щоки роздулися до величезних розмірів.