Історик

Хелен відсахнулася, і при світлі свічок я побачив, що навіть губи в неї побіліли, а я поборов бажання взяти її за руку й вибігти з нею нагору.

— Хелен, — тихо почав я, але більше не міг нічого сказати.

Я підняв кинджал, а Хелен дістала щось із-під свого жакета — я не побачив звідки саме — маленький пістолет і поклала його на відстані витягнутої руки біля стіни. Потім ми потягнулися до краю могильної плити й підняли її. Камінь легко ковзнув убік, наполовину відкривши могилу: дивна будова. Ми обоє помітно тремтіли, і камінь ледве не вислизнув у нас із рук. Зсунувши його, ми подивилися всередину і побачили тіло, щільно заплющені очі, жовту шкіру, неприродно червоні губи і… почули беззвучний подих. Це був професор Россі.

Розділ 72

Як би мені хотілося сказати, що я повівся хоробро або зробив щось потрібне, коли схопив Хелен у свої обійми, боячись, що вона зомліє. Але я нічого такого не зробив. Немає нічого гіршого, як побачити улюблене обличчя, позначене смертю, або фізичним розкладанням, або жахливою хворобою. Ніякого монстра не можна порівняти з таким обличчям — нестерпно близьким.

— О Россі… — сказав я, і сльози потекли по щоках так несподівано, що я навіть не відчув, як вони підступили.

Хелен зробила крок уперед і подивилась на нього. Тепер я помітив, що він був у тому одязі, який я бачив на ньому тієї ночі, коли розмовляв із ним, приблизно місяць тому, одяг був брудний і порваний, наче він потрапив в аварію. Краватки не було. Патьоки крові виднілися з одного боку на його шиї, вони забарвили комір у пурпуровий колір. Рот був вологим через слабкий подих, і якщо не вважати те, як здіймалися й опускалися його груди, він здавався нерухомим. Хелен простягла руку.

— Не займай! — сказав я різко, і це тільки збільшило мій страх.

Але Хелен, здавалося, була в такому самому трансі, що за мить вона із тремтячими губами вже гладила своїми пальцями його щоку. Я не знаю, чи гірше було те, що він розплющив очі, але він зробив це. Вони все ще були яскраво-блакитними, навіть у тьмяному світлі свічок, але білки були червоними, а повіки набрякли. Ці очі були до жаху живими й здивованими, він дивився навсібіч, намагаючись зрозуміти наші обличчя, але тіло все ще залишалося нерухомим. Потім його погляд зупинився на Хелен, що схилилася над ним, блакить його очей прояснилася з неймовірною силою, наче вонй хотіли увібрати всю її в себе.

— О любове моя, — сказав він ніжно.

Його губи потріскалися й розпухли, але голос був тим голосом, що я любив, — цей хрипкий акцент.

— Ні, не я… моя мати… — сказала Хелен ледь чутно. Вона поклала руку на щоку Россі. — Тату, я Хелен… Олена. Я твоя дочка.

Тоді він підвів одну руку, слабко, ніби не міг нею керувати, і взяв її за руку. Його руки були в синцях, нігті виросли й пожовкли. Я хотів сказати йому, що ми врятуємо його, витягнемо звідси за мить, що ми повертаємося додому, але я вже знав, як сильно він поранений.

— Россі, — сказав я, нахиляючись нижче. — Це Пол. Я тут.

Він здивовано дивився то на мене, то на Хелен, потім заплющив очі й зітхнув, і цей подих пройшов через усе його набрякле тіло.

— О Поле, — сказав він. — Ти прийшов по мене. Тобі не треба було цього робити.

Він знову подивився на Хелен, його очі знову затуманилися, здавалось, він хотів сказати щось ще.

— Я пам’ятаю тебе, — прошепотів він.

Я порився у внутрішній кишені піджака й дістав звідти перстень, який дала мені мати Хелен. Я підніс його близько до очей Россі, але не настільки близько, щоб він розгледів його. Тоді він відпустив руку Хелен і незграбно доторкнувся до поверхні персня.

— Для тебе… — сказав він Хелен.

Вона взяла його й наділа на палець.

— Моя мати, — сказала Хелен, тепер вона не могла втримати тремтіння губ. — Ти пам’ятаєш? Ти зустрів її в Румунії.

Він поглянув на неї, наче згадав щось, і посміхнувся, а потім сказав хрипким голосом:

— Так, — прошепотів він нарешті. — Я кохав її. Куди вона поїхала?

— Вона в безпеці, в Угорщині, — відповіла Хелен.

— А ти її дочка? — тепер у його голосі було чутно подив.

— Я твоя дочка.

На його очі повільно, ніби через силу, навернулися сльози і заповнили зморшки у кутиках очей. Вологі озерця блищали у світлі свічок.

— Будь ласка, подбай про неї, Поле… — слабким голосом попросив він.

— Ми одружимось, — сказав я йому. Я поклав руку йому на груди. Я відчував нелюдський подих, але затримав руку.

— Це… добре, — мовив він нарешті. — Її мама жива, здорова?

— Так, тату, — голос Хелен тремтів. — Вона в Угорщині, з нею все гаразд.

— Так, ти говорила це… — він знову заплющив очі.

— Вона все ще любить вас, Россі. — Я тремтячою рукою погладив його плече. — Вона посилає вам свій перстень… І поцілунок.

— Я багато разів намагався згадати… але щось…

— Вона знає, що ви намагалися. Відпочиньте трохи.

Його подих став тривожно хрипким.

Раптом його очі розплющились, і він спробував підвестися. Неможливо було дивитися, як він марно намагається хоч трохи піднятися.

— Діти, ви мусите зараз же піти, — задихаючись, наказав він. — Ви тут у небезпеці. Він повернеться і вб’є вас. — Його очі тривожно бігали.

— Дракула? — тихо запитав я.