Читаем Історик полностью

Ми сиділи й слухали якийсь час, а потім я відволік Ранова на мить, щоб він запитав у баби Янки, чи можу я скористатися її туалетом. Той неприємно розсміявся (він явно повертався до колишніх звичок).

— Боюсь, що вам тут не сподобається, — сказав він.

Баба Янка теж розсміялася і показала на задні двері Хелен сказала, що піде зі мною й почекає своєї черга.

Сарайчик баби Янки ще більше розвалювався, ніж її будинок, але він був досить широким, щоб заховати нашу втечу серед дерев і вуликів, а потім через задні ворота. На своєму шляху ми нікого не бачили, але, дійшовши до дороги, перейшли на звичайну ходу, тихо пірнули в кущі, а звідти зійшли на пагорб. На щастя, навколо церкви нікого не було, і вона вже ховалася в тіні. Багаття догоряло червоною плямою під деревами.

Ми не пішли через вхідні двері, звідки нас могли побачити з дороги, а натомість обійшли церкву ззаду. Там було маленьке віконце, прикрите зсередини пурпурними шторами.

— Так ми потрапимо у вівтар, — сказала Хелен.

Дерев’яна рама була замкнена тільки на засувку, а не прикручена, і, трохи попоравшись, ми відчинили вікно й пробралися між шторами, акуратно закриваючи все за собою. Усередині я зрозумів, що Хелен мала рацію: ми були за іконостасом.

— Жінкам сюди не можна входити, — тихо сказала вона, одночасно оглядаючи все навколо з науковим інтересом.

У кімнаті за іконостасом стояв високий вівтар, прикрашений гарною тканиною й свічками. Поруч, на мідних підставках, лежали дві старовинні книги, а на гачках уздовж стіни висіло чудове вбрання, яке ми бачили сьогодні на священику. Було до жаху тихо та спокійно. Я знайшов святі ворота, крізь які священик виходить до своїх парафіян, і ми з Хелен винувато ввійшли в темну церкву. Вона була погано освітлена через маленьке вікно, всі свічки були погашені, можливо, щоб запобігти пожежі Якийсь час знадобився на те, щоб знайти сірники на полиці. Я вибрав для кожного з нас по свічці й запалив їх. Потім ми почали з великою обережністю спускатися сходами.

— Мені це не подобається, — почув я, як Хелен шепоче за моєю спиною, але я знав, що вона не зупиниться ні за яких умов. — Скільки, як ти гадаєш, мине часу, поки Ранов почне шукати нас?

Склеп був найтемнішим місцем, у якому я будь-коли бував, усі свічки були погашені, і я зрадів тим двом плямам світла, які ми несли. Я запалив своєю свічкою погашені свічки. Вони запалали, освітлюючи мідно-золотавий блиск на раці. Руки почали дуже тремтіти, але я зміг витягти з кишені піджака маленький кинджал у футлярі, подарований Тургутом — я зберігав його відтоді, як виїхав із Софії. Я поклав його на підлогу поруч із ракою, і ми з Хелен обережно відсунули обидві ікони — я відвів очі від дракона й святого Георгія. Ми поставили їх біля стіни, прибрали важку парчу, і Хелен склала її збоку. Весь цей час я кожною клітиною свого тіла прислухався до будь-якого звуку нагорі, у церкві, через що тиша почала свистіти в мене у вухах. Раптом Хелен схопила мене за рукав, ми прислухалися разом, але нічого не ворухнулося.

Тремтячи, ми дивилися на раку. Верх був прикрашений красивим барельєфом: довговолосий святий, який підвів руку, благословляючи нас. Це, мабуть, був той мученик, чиї кістки ми могли знайти усередині. Я спіймав себе на думці, що насправді сподіваюся знайти там кілька святих кісток, і потім усе скінчиться. І далі буде порожнеча — ні Россі, ніякої помсти. Кришка труни, здавалося, була прибита цвяхами або прикручена болтами, і я ніяк не міг її відкрити. Коли ми трохи розхитали її, усередині щось зрушилося, здавалось, сухо вдарилось об стінки. Насправді усередині було щось дуже маленьке, хіба що дитяче тіло або частини тіла, але воно було дуже важким. На якусь мить я з жахом подумав, що там тільки голова Влада Дракули, хоча в такому разі все одно залишиться багато чого незрозумілим. Чоло в мене взялося потом, і я подумав, чи не піти нагору по якийсь інструмент, хоча й не сподівався знайти там що-небудь.

— Давай спробуємо поставити це на підлогу, — сказав я крізь зуби. Разом ми якось переставили раку вниз, — тут я краще розгляну гаки й засуви: може, мені вдасться добре смикнути й відкрити.

Я вже збирався зробити це, як раптом Хелен тихенько зойкнула:

— Поле, поглянь!

Квапливо обернувшись, я побачив, що запилений мармур, на якому стояла рака, був не суцільним блоком, верхня плита з’їхала трохи, коли ми намагалися зрушити труну. Мабуть, я не дихав тієї миті, коли разом, без слів, нам вдалося зсунути ту мармурову плиту. Вона була не товстою, але важила десь тонну, ми важко дихали, коли притулили її до стіни. Унизу лежала друга, довга кам’яна плита, з такого ж каменю, як підлога й стіни, плита завдовжки з людський зріст. На поверхні був дуже грубий портрет, вирізаний на твердій поверхні — це було не обличчя святого, а обличчя звичайної людини, суворої людини, з мигдалеподібними очима, довгим носом і вусами, жорстоке обличчя під трикутним капелюхом, що мало самовдоволений вигляд навіть із такими грубими обрисами.

Перейти на страницу:

Похожие книги