Юдейська війна

Вона пройшла крізь лиху долю, вона не була сентиментальна, звикла до запахів військових таборів та солдатів. Але перебування тут, перед Єрусалимом, було важче, ніж вона думала. Упорядковане багатство табору та злидні переповненого людьми міста, солдатська діловитість принца, ввічлива твердість Тиберія Александра, голі, зганьблені околиці Єрусалима, все це мучило її. Вона, як і принц, хотіла дійти кінця. Вже кілька разів ладна була спитати: «Що там з гаєм біля Текоа? Чи стоїть ще гай біля Текоа?» — але вона не знала, чи бажати їй почути «так» чи «ні».

Вона була втомлена та роздратована, коли йшла цього вечора до Тита. Він був похмурий, палаючий і розлючений. Вона була зажурена та спустошена, сила й воля витекли з неї, вона боронилася мляво. Він узяв її грубо, його очі, його руки були дикі та грубі, увесь чоловік був дикий і грубий.

Береніка, після того, як він узяв її, лежала розбита, рот був сухий, очі сумні та нерухомі, вбрання розірване. Вона почувала себе старою та сумною.

Принц дивився на неї, стиснувши рот, із обличчям злого безпорадного хлоп’яти. Отже, він мав її тепер своєю волею. Чи він дістав утіху? Не дістав утіхи. Це не була ніяка насолода, усе інше, крім насолоди. Хотів, щоб він цього не робив. Гнівався на самого себе та ненавидів її.

— Якщо ти зрештою справді віриш, — сказав він злісно, — що гай біля Текоа ще досі стоїть або що це ліжко зроблене з дерев Текоа, то глибоко помиляєшся. Ми маємо особливо потребу на дерево. Твій власний родич віддав наказ зрубати гай.

Береніка помалу підвелася, вона не дивилася на нього, не кинула йому ніякого докору. Він був муж, солдат, добрий хлопець по суті. Винен був цей табір, винна була війна. Вони пропадають усі в цій війні, стають звірами й варварами. Вони чинять усі мислимі мерзоти між мурами і поза ними, вони ганьблять людей, країну, Ягве, храм. Усе це так, наче випускають на арену звірів у великі дні, нацьковуючи їх на людей, і невідомо, хто звір, а хто людина. Отже, тепер цей чоловік Тит узяв її проти її волі, він її обдурив, і після того ще глузував з неї, хоч він її любить. Це табір, це війна. Це та дика смердюча людська клоака, і з нею сталося це справедливо, бо вона прийшла сюди.

Вона встала, нужденна, втомлена, підібралася, схопила своє вбрання, струснулася, обтрусила зі себе бруд цього табору. Вона пішла. Не мала жодного докору для Тита, але ніякого й привіту, її хода, хоч була вона смертельно втомлена та принижена, була все ще ходою Береніки.

Тит дивився їй услід в’ялий і спустошений. Це був його план вигнати жінку зі своєї крові. Він хотів, щоб його похід, його завдання не було зіпсоване через цю жінку. Він хотів позбутися її, потім узяти Єрусалим, а потім, поставивши ногу на переможений Єрусалим, вирішити, чи має він знову починати справу з цією жінкою. Це був прекрасний план, але він, на жаль, не вдався. Виявилося, що, на жаль, у жінки силою нічого не доможешся. Він аж ніяк не вигнав жінку зі своєї крові. Це аж ніяк не було потрібно, щоб він узяв її, він так само міг узяти й першу-ліпшу іншу жінку. Вона чужа йому тепер більше, ніж будь-коли. Він гостро обдумував, напружував свою пам’ять: нічого він про неї не знає. Не знає нічого про її смак, її розчарування, її пориви, її радість, її падіння. Вона залишилася для нього замкненою за сімома замками та сповитою сімома покривалами. Ці юдеї пекельно розумні. Вони мають глибоке, глузливе слово для акту, вони не кажуть: жити одне з одним, вони не кажуть: змішатися одне з одним, злитися, увійти одне в одне. Вони кажуть: чоловік пізнає жінку. Ні, він не пізнав цю кляту Береніку. І він ніколи її не пізнає, доки вона не віддасть йому себе.

Береніка тим часом бігла вуличками табору. Вона не знайшла свого паланкіна, вона бігла. Прийшла у свій намет. Дала поспішні боязкі розпорядження. Залишила табір, якнайшвидше рушила до Цезарії. Залишила Цезарію, поспішила в Трансйорданію, до свого брата.

8 червня Тит скликав воєнну раду. Напади римлян на третій мур були відбиті. З неймовірним трудом вони спорудили проти цього муру та форту Антонія чотири вали, щоб встановити свої панцерні башти, знаряддя, тарани. Але юдеї підкопалися під ці споруди, запалили під ними смолу й асфальт і знищили загати та знаряддя римлян. Стільки труду пішло на марне, марно зазнавали солдати стількох небезпек.

Настрій воєнної ради був нервовий і розлютований. Молодші пани вимагали загального наступу всіма способами. Це була пряма, крута дорога до тріумфу, про який усі мріяли. Старіші офіцери заперечували. Без панцерованих башт і стінобитних машин не можна було штурмувати фортецю, що борониться всіма способами. Це не жарт — брати фортецю, яку тримають 25 000 доведених до розпачу солдатів, це в найкращому разі коштуватиме страшенних втрат. Ні, хоч яка забарна це річ, а нічого більше не залишається, як будувати нові загати та вали.

Настало похмуре мовчання. Принц слухав похмуро, уважно і не втручаючись. Він спитав маршала про його думку.