Юдейська війна

Помалу, з трудом добираючи латинські слова, Амрам висловлював, маскуючи його в одяг ділових умов, дратуюче зухвале безглуздя, це безглуздя віяло і з його здичавілого лиця. Йосиф слухав, скорчившись на землі, втомлений від суму та почуття своєї безсилості. З мурів дивилося багато облич. Одно з них, нерухоме, фанатичне, з безумними очима мучило Йосифа особливо, воно паралізувало його, було, як частина муру, так само можна було звертатися до муру, як до нього. При тому він гадав, що вже бачив це обличчя. Такі були обличчя в тих, що видивлялися на нього в Галилеї з тупим захватом. Можливо, молодий чоловік був один із тих, хто радувалися йому тоді, вигукували: «Морон, морон».

Полковник Паулін знайшов іще кілька приязних, розсудливих слів.

— Не дайте нам так розійтися, панове, — просив він. — Зробіть нам якусь іншу пропозицію, таку, яку б ми могли вважити.

Доктор Амрам якусь хвилину пошепки радився зі своїми обома супутниками, потім так само своєю трудною латинню ввічливо, досить голосно сказав:

— Гаразд, ми маємо іншу контрпропозицію. Передайте нам людей, яких ми вважаємо за винних, і ми приймемо ваші умови.

— Які ці люди? — спитав недовірливо полковник Паулін.

— Це, — відповів доктор Амрам, — чоловік Агріппа, колишній цар юдейський, жінка Береніка, колишня принцеса юдейська та чоловік Флавій Йосиф, колишній священик першої черги.

— Шкода, — сказав полковник Паулін, і римські пани повернулися, щоб іти.

В цей момент залунав різкий крик із міського муру: «Влучай Йосифа!», а разом із криком прогула стріла. Йосиф ще побачив, як стрілець на мурі знову лаштувався стріляти. Потім він упав. Стріляв молодий чоловік із тупим, фанатичним лицем. Стріла влучила Йосифа тільки у верхню частину руки. І впав він більше від схвилювання, ніж від рани.

Принц Тит був дуже роздратований таким закінченням переговорів. Це жінка була в тому винна, що він зробив такий дурний крок. Вона відібрала його ясність, зробила його пряму лінію кривою. Він мусив дійти кінця у цій справі з Беренікою.

Яка була її умова? «Коли до часу, як римляни увійдуть в Єрусалим, гай біля Текоа ще стоятиме, тоді Тит може з дерева моїх піній звеліти зробити шлюбне ліжко». Її умова виконана. Що він візьме Єрусалим, в цьому немає більше ніякого сумніву. Він доручив капітанові Валенсу, комендантові Текоа, зрубати три пінії в гаю. Сьогодні увечері ліжко має бути готове. Він сьогодні сам-на-сам вечерятиме з Беренікою. Він не хотів довше чекати і послав людей приставити ліжко.

Виявилося, що ліжка не було. Пінієвий гай біля Текоа не стояв більше, принцові доручення не можна було виконати. Тит кипів. Хіба він не дав ясний наказ щадити гай? Так, капітан Валенс дістав цей наказ, але потім, коли дуже потрібне було дерево для траншей і валів, маршал Тиберій Александр віддав інший наказ. Капітан Валенс вагався, перепитував. Він може послатися на писане розпорядження маршала зрубати гай проти першого наказу.

Обличчя принца, коли він про це дізнався, змінилося страшним способом. Із ясного, твердого лиця солдата стало лице безглуздо несамовитого хлопця. Він звелів покликати до себе Тиберія Александра, бурчав, нарікав. І що нестримніший ставав принц, то холодніший ставав маршал. Чемно він пояснював, що є схвалений всіма відповідними інстанціями, підписаний також і принцом, наказ, який приписує під страхом суворої кари приставити все годяще до вжитку дерево. Перед потребами війни відступають особисті потреби окремих осіб. У походах, якими він досі керував, він завжди додержувався цього і не робив ніяких винятків. Принц не знав, що відповісти. Чоловік мав рацію і був йому огидний, він сам собі був огидний. Його здавив, починаючи від скронь і через увесь череп, важкий головний біль. Все для нього потьмарилося. Він любить Береніку, він мусить дійти кінця з нею. І він зробить це.

Береніка йшла через табір, вродлива та спокійна, як завжди. Але під цим зовнішнім спокоєм вона сповнена була тривоги. Рахувала дні, які пробула в Цезарії без Тита. Вона не хотіла цього визнавати, але він був їй потрібен. Відтоді, як він став на чолі армії, це вже більше не добродушний юнак із хлопчачим обличчям, це муж, полководець, одержимий своїм завданням. Вона запевняла себе, що прибула сюди заради Єрусалима, але знала, що це брехня.

Вона ощасливлена рушила в дорогу, коли Тит покликав її тепер до табору. Але коли побачила простір навколо Єрусалима, навколо її Єрусалима, її радість звіялася. Чудові околиці міста наче пожерла сарана, фруктові сади, оливи, виноградники, дачі, багаті крамниці Оливної гори, все було наче зголене, все жахливо голе, рівне й утоптане. Коли вона стояла під час параду на трибуні поряд із полководцем римлян, їй здавалося, що всі десятки тисяч на мурах міста і дахах храму дивляться з обвинуваченням тільки на неї.