Юдейська війна

Проте це прикро, що йому, Нахумові бен-Нахумові, склодувові, великому купцеві, не віддають належної пошани. Що він сам тільки проводжає себе до могили. Це великий спиток від Ягве, і він розумів Йова, і тепер для нього цілком ясно: не його син Алексій Йов, а він сам. «Бо розпад я називаю своїм батьком, і хробаків своєю матір’ю та своїми сестрами». А тепер до діла, мій заступ, копай, мій заступ.

З великим трудом він випростався, трохи крекчучи. Це дуже важко — дивитися в могилу. Це гидотні мухи, що обсіли його лице, затемнюють йому все. Дуже помалу переводить він свій погляд над сіро-жовтою землею, над кістками, над рештками кам’яних трун. І от зовсім близько бачить він щось сяюче опалового кольору, дивно, що він досі його не побачив, це уламок муринового скла. Чи воно справжнє? Коли воно не справжнє, то треба було мати надзвичайний мистецький досвід, щоб виробити таке скло. Де є такий мистецький досвід? Де вони роблять таке скло? В Тирі, в Карманії? Він мусить знати, де роблять таке мистецьке скло й як його роблять, його син Алексій повинен це знати, бо чого ж він найрозумніший із людей? Він спитає свого сина Алексія.

Він підповзає туди, підіймає уламок скла, пильно ховає його в кишеню на поясі. Це може бути уламок пляшечки для парфум, яку поклали мертвому у кам’яну труну. Він має скло. Воно не справжнє, а підробка, та тільки фахівець може розпізнати фальшування. Він не думає більше про те, щоб лягати в могилу, в нього немає іншого бажання, як тільки спитати свого сина Алексія про це дивне скло. Він підводиться, справді він встає, підіймає праву ногу, потім ліву, точиться, трохи спотикається через кістки та каміння, але він іде. Він іде назад до воріт, це може бути хвилин вісім ходи, і, дивись, йому потрібно на це зовсім небагато часу, не більше, ніж годину, й от він уже біля воріт. Юдейська варта якраз у доброму настрої, вони відкривають йому маленьку хвіртку, що для вилазок, вони питають: «Ти що, знайшов щось кусати, ти, мрець? Тоді ти мусиш із нами поділитися». Він гордо показує свій уламок скла. Вони сміються, вони дозволяють йому пройти, він знову йде у Провулок мироробів, у дім свого сина Алексія.

Римляни споруджували чотири нові вали навпроти міста. Солдати, не зайняті цим, виконували приписану таборову службу, вправлялися, вешталися кругом без діла, дивилися на тихе, біле смердюче місто, чекали.

Офіцери, щоб прогнати знесилюючу нудьгу, влаштовували полювання на звірів, багато яких, приваблених запахом стерва, збиралося біля міста. Показалися цікаві звірі, яких не бачили в цій області вже багато поколінь. З Лівану спустилися вовки, від Йордана прийшли леви, із Гілеада та Базана пантери. Лисиці стали гладкі, і для того їм не треба було мати багато хитрості. І гієнам, і ревучим зграям шакалів ішлося добре. На хрестах, що обрамовували всі дороги, густо сиділо гайвороння, на вершинах гір сиділи підстерігаючи шуліки.

Лучники робили собі іноді забаву з того, що поціляли зголоднілих юдеїв, які корчилися на кладовищі. Інші римські солдати підходили поодинці або групами до стін, на таку віддаль, що в них не могли стріляти, але могли їх бачити, і показували тим на стінах, який багатий у них раціон, жерли, кричали: «Геп, геп, Hierosolyma est perdita».

Минуло сім тижнів від початку облоги. Юдеї відсвяткували своє свято п’ятидесятниці, нужденне це було свято, і ніщо не змінилося. Минув увесь місяць липень, ніщо не змінилося. Юдеї робили вилазки проти нових валів, але невдало. Проте цей похід шарпав нерви римських леґіонерів гірше, ніж найнебезпечніші та найжорстокіші походи. Обложників, що бачили це тихе та смердюче місто, поступово діймала безсила лють. Якщо юдеям вдасться знищити ці чотири вали, тоді немає більше ніякої змоги збудувати інші облогові споруди; бо дерево закінчилося. Тоді не залишиться нічого іншого, як чекати, доки ті там, за мурами, передохнуть із голоду. Гнівно дивилися солдати на храм, що незачеплений, білий і золотий, височів там на своєму горбі. Вони не називали його храмом, сповнені страху, люті й огиди, називали його: «те, що там» або: «відоме». Чи вони вічно мають стояти перед цією білою моторошною фортецею? Римський табір сповнений був похмурим розпачливим напруженням. Ніяке інше місто не могло б так довго витримувати міжусобицю, голод, війну. Чи вони ніколи не зможуть привести до розуму цих безумців, цих зголоднілих негідників? Справа з поверненням у Рим до свята жовтневих перегонів скисла. Від генералів леґіонів і до останнього обозного солдата союзницьких контингентів кожен повен був гніву на цього Бога Ягве, який заважає, щоб римське військове мистецтво перемогло фанатизм юдейських варварів.