Юдейська війна

Первосвященик Фанія незграбно ступав за солдатами, нещасний, хворий від сумніву, не знаючи, що робити. З великим страхом дивився він на завісу святині святинь, житло Ягве, куди тільки він смів вступати в день всепрощення. Але Симон та Йоанн не доторкнулися до завіси, вони повернули назад. Страшний тягар упав із первосвященика Фанії.

Солдати зітхнули, коли залишили заборонений простір. Вони були цілі, вогонь із неба не вдарив. Вони несли хліби. Це були добірно білі хліби, але тільки хліби, нікому нічого не сталося, коли до них доторкнулися.

Симон та Йоанн запросили на цей вечір панів свого штабу на вечерю, а крім того секретаря Амрама. Всі вони вже кілька тижнів не їли м’яса, і тепер жадібно нюхали запах смаженини. Було також багато вина, вина благородного, вина з Єшкола, і на столах лежав хліб, досить хліба, не тільки для їжі, а також, чоловіки усміхалися, і для того, щоб брати ним м’ясо з тарілок. Вони викупалися, намазалися миром з храму, підстригли та вирівняли волосся та бороди. Здивовано дивилися вони один на одного: в яких ставних, елегантних панів перетворилися здичавілі.

— Розміщайтеся собі вигідно й їжте, — запропонував Йоанн із Гісхали. — Певно, востаннє можемо це зробити, і ми це заслужили.

Їхні солдати вимили їм руки, Симон бар-Гіора промовив слова благословення та розламав хліб, це була багата вечеря, і вони дали дещо й солдатам.

Обидва вожді були в доброму лагідному настрої. Вони згадували свою батьківщину Галилею.

— Я згадую ріжкові дерева твого міста Герази, брате Симон, — сказав Йоанн. — Це прекрасне місто.

— Я згадую фіґи й оливки твого міста Гісхали, мій брате Йоанн, — сказав Симон. — Ти прибув із півночі до Єрусалима, я з півдня. Ми повинні були діяти разом, коли ми прийшли.

— Так, — усміхнувся Йоанн, — ми були дурнями. Ми були як півні. Слуга несе їх за ноги у двір, щоб зарізати, а вони, висячи та хитаючись, клюють один одного.

— Дай мені грудинку, що на твоїй тарілці, мій брате Йоанн, — сказав Симон, — і дозволь, я тобі дам ніжку. Вона жирніша та ніжніша. Я люблю тебе й дивуюся тобі дуже, мій брате Йоанн.

— Дякую тобі, мій брате Симон, — сказав Йоанн. — Я ніколи не знав, який ти прекрасний і видатний чоловік. Я бачу це тільки тепер, коли ми йдемо до смерті.

Вони обмінялися м’ясом і вони обмінялися вином, Йоанн завів пісню, уславляючи нею Симона, як він спалив машини й артилерію римлян, а Симон завів пісню, що славила Йоанна, як він за першим муром форту Антонії спорудив другий.

— Якби ми мали стільки щастя, скільки мужності, — усміхнувся Йоанн, — римлян давно б уже не було тут.

Вони співали колискових і сороміцьких пісень і пісень про красу країни Галилеї. Вони згадували міста Сепфоріс та Тиверію і місто Магдалу, що мало вісімдесят ткацьких майстерень, які римляни зруйнували.

— «Далеко зачервонілося від крові озеро біля Магдали, — співали вони, — далеко вкрився трупом берег біля Магдали».

Вони написали свої імена на пов’язках із ініціалами Макавеїв і вони обмінялися пов’язками.

Зовні, через рівномірні інтервали, долинали тупі удари в мури міста. Це був «Тугий Юлій», знаменитий таран десятого леґіону.

Хай б'ють, — сміялися офіцери, — вранці ми його спалимо.

Вони лежали, вони їли, вони жартували, вони пили. Це була добра вечеря, і вона була остання.

Ніч минула. Вони стали задумливіші, буйна незатінена ясність лягла над великим залом. Вони поминали мертвих.

— Ми не маємо ні сочевиці, ні яєць, — сказав Йоанн із Гісхали. — Але десять келихів жалоби ми хочемо випити та хочемо перевернути подушки.

— Є дуже багато мертвих, — сказав Симон бар-Гіора, — і вони достойні, щоб їх вшанувати кращою вечерею. Я поминаю мертвих офіцерів.

Було вісімдесят сім офіцерів, які вивчили римське воєнне мистецтво, із них сімдесят два загинуло.

— Благословенна будь їхня пам’ять, — і вони випили.

— Я поминаю первосвященика Анана, — сказав Йоанн із Гісхали. — Те, що він зробив для мурів, було добре.

— Він був мерзотник, — сказав зі запалом Симон бар-Гіора, — ми повинні були його вбити.

— Ми повинні були його вбити, — додав примирливо Йоанн, — але він був добрий чоловік. Його пам’ять хай буде благословенна.

Вони випили.

— Я поминаю іншого мертвого, — сказав розлютовано секретар Амрам. — Він був другом моєї юності, і він собака. Він вчився зі мною в одному приміщенні таємниць закону. Його ім’я Йосиф бен-Маттіас. Його не можна пом’янути добрим словом.

Йому спала в голову думка, від якої можна було сподіватися особливої розваги. Моргаючи, він порозумівся з Симоном та Йоанном, і вони звеліли привести з каземату форту Фазаїла доктора та пана Маттіаса.

Старий, висхлий пан висидів огидні та страшні дні в смороді темного підземелля, він був страшно виснажений, але напружив усі свої сили. Його жахали ці дикі солдати. Вони стількох убили, це було чудо, що вони не відібрали йому досі життя, і до них треба було говорити. Він приклав тремтячу руку до лоба, привітався,

— Що ви хочете, мої панове, — мимрив він, — від старого, занедбаного чоловіка?

І він моргав на світлі і проти своєї волі принюхувався до їжі.