Юдейська війна

Сидячи на одній із трибун на Святій вулиці, що проходила через форум, присутні були при видовищі почесні гості з провінцій, між ними й Йосиф. Глибоко схвильований, дивився він на приниження Тірідата. Боротьба між Сходом і Заходом була предковічна. Перси свого часу далеко відтиснули були Захід, але потім Александр на століття відкинув Схід назад. В останні десятиліття, а особливо від часу, коли століття тому парфяни здолали велику римську армію, Схід, здавалося, знову почав тиснути Захід. У всякому разі він почувався духовно вищим, і нові надії сповнювали юдеїв. На Сході має з’явитися спаситель і, як провіщали старі пророцтва, зробити Єрусалим столицею світу. А тепер Йосиф мусив бачити ясно, на власні очі, як Тірідат, брат наймогутнішого володаря Сходу, схиляв чоло у пилюку перед Римом. Парфянське царство лежало далеко, військові заходи там пов’язані були з величезними труднощами, ще жили там онуки тих, які упень розбили великого римського генерала Красса та його армію. І проте парфяни уклали цей гідний жалю мир. Він дозволив, цей парфянський князь, щоб йому заклепали шаблю в піхвах. Так принаймні він дістає певну автономію і, хоч теж, тільки пожалувану йому, свою діадему. Якщо могутній парфянин задовольняється цим, то хіба не безглуздя, коли маленька Юдея вірить, що можна скинути римську владу? Юдея легко досяжна, вона оточена романізованими провінціями, вже понад століття Рим застосовує там своє правління і свою військову техніку. Те, що «Месники Ізраїлю» обговорюють у Блакитному залі в Єрусалимі, є чистим божевіллям. Юдея мусить долучитися до заведеного світового порядку, як і всі інші, Бог був в Італії, світ був римський.

Раптом біля нього опинився Юст.

— Цар Тірідат має поганий вигляд поруч із вашими Макавеями, докторе Йосифе, — сказав він.

Йосиф подивився на нього, лице Юста було жовте, скептичне, з дещо гірким виразом, і виглядав він багато старішим за Йосифа, хоч і не був старшим. Чи він глузує з нього? Що, власне, означають ці слова?

— Я, звісно, такої думки, — сказав він, — що заклепаний у піхвах меч менш симпатичний, ніж вийнятий.

— Але в багатьох випадках розумніший і, можливо, навіть героїчніший, — відповів Юст. — Серйозно, — сказав він, — дуже шкода, що такий обдарований чоловік, як ви, перетворюється на шкідника.

— На шкідника? — обурився Йосиф.

Кров забурхала в ньому від того, що хтось так виразно й неприкрито сформулював туманні докори, які мучили його іноді вночі.

— Моя книга про Макавеїв, — сказав він, — показала Римові, що ми, юдеї, ще юдеї, а не римляни. Хіба це шкідливо?

— Тепер цезар скасує свій підпис під едиктом, чи не так? — спитав Юст лагідно.

— Едикт ще не опубліковано, — відповів Йосиф сердито. — «Є люди, — навів він цитату, — які знають, що Юпітер шепотів на вухо Юноні».

— Я боюся, — промовив Юст, — що після того, як Рим полагодить свою справу з парфянами, вам не доведеться довго ждати опублікування едикту.

Вони сиділи на трибуні, внизу проходила кавалерія в парадній формі, проте вершники сиділи на конях вільно, зручно, маси аплодували, офіцери бундючно дивилися прямо перед собою, ні праворуч, ні ліворуч.

— Ви не повинні самі себе дурити, — сказав Юст, майже презирливо. — Ви написали класичний твір про нашу боротьбу за волю, ви юдейський Тит Лівій. Тільки, бачите, коли наші живі греки читають сьогодні про мертвого Леоніда, то від того залишається безтурботне, академічне задоволення. А коли ваші «Месники Ізраїлю» читають в Єрусалимі вашу історію Юди Макавея, тоді в них загораються очі, і вони поглядають на свою зброю. Ви цього бажали?

Внизу проїздив тепер чоловік зі заклепаним мечем. Всі на трибуні підвелися. Народ несамовито кричав до нього.

— Цезарія, — сказав Юст, — остаточно вирвана в нас. Ви певною мірою полегшили це римлянам. Ви хочете ще дати їм багато приводів, щоб Єрусалим теж зробити римським містом?

— Що може сьогодні робити юдейський письменник? Я не хочу, щоб Рим поглинув Юдею, — сказав Йосиф.

— Юдейський письменник, — відповів Юст, — повинен насамперед зрозуміти, що сьогодні не можна змінити світ залізом і золотом.

— Залізо й золото теж стають частиною духу, коли їх вживають на духовну річ, — сказав Йосиф.

— Прекрасне речення для ваших книг, пане Лівій, коли ви не подаєте нічого фактичного, — кепкував Юст,

— Що повинна робити Юдея, коли вона не бажає загинути? — знову спитав Йосиф. — Макавеї перемогли, бо вони були готові вмерти за свої переконання та свою свідомість.

— Я не можу бачити в тому будь-який глузд, щоб умирати за свою свідомість. Вмирати за переконання є справа воїнів. Покликання письменника — передавати їх іншим. Я не вірю, — продовжував він, — що невидимий Бог Єрусалима сьогодні такий, як бог ваших Макавеїв. Я не вірю, що багато зроблено, коли хтось за нього вмирає. Він вимагає більшого. Це страшенно важко — будувати для цього невидимого Бога невидимий дім. У всякому разі це безумовно не так просто, як ви собі думали, докторе Йосифе. Ваша книга, можливо, внесе дещо з римського духу в Юдею, і безперечно нічого — з юдейського духу в Рим.