Юдейська війна

Сенатор перехилився з паланкіна. Далеко навколо всі слухали Його. Він витримав іронічну позу до кінця, імітуючи адвоката чи базарного оповісника, але в його словах звучало тепло, і всі відчували, що ця велика похвала місту більше справжня, ніж пародійна. Захоплено слухали вони, як прославлялося місто, їхнє місто, з його благословенними чеснотами і благословенними пороками, місто найбагатших і найбідніших, найживіше місто світу. Як уславленого актора в театрі, надпоривно вітали вони сенатора, коли він скінчив. Але сенатор Марулл уже не слухав більше, він не кинув також жодного погляду більше на Йосифа. Він зник у паланкіні, кивнув архітекторові та звелів пояснити йому модель новоспоруди. Й ювелір Клавдій Реґін не сказав більше й слова Йосифові. Проте, коли Йосиф вибирався з кипучої маси, він підморгнув йому іронічно-підбадьорливо, від чого його м’ясисте обличчя змінилося на надзвичайно лукаве.

Задумливо, не кидаючи жодного погляду на оточення, хоч його часто штовхали, ішов Йосиф крізь міську метушню. Він зрозумів не всю промову сенатора, але вона сягнула його серця і дала його думкам літ. Він піднявся вгору на Капітолій, жадібно поглинав видовище храмів, вулиць, пам’ятників, палаців. В Золотому домі, побудованому там, римський цезар править світом, і з Капітолію сенат і народ Риму видають свої постанови, що змінюють світ, і там у архівах, схований у бронзі, лежить порядок світу, як його встановив Рим. Римом називається сила. Він повторив про себе це слово: Рим, Рим, потім переклав його по-гебрейському, виходило «Гевура» і звучало далеко не так страшно, потім переклав це по-арамейському, виходило «Кохба», і слово втратило всю свою загрозливість. Ні, він, Йосиф, син Маттіаса з Єрусалиму, священик першої черги, не мав страху перед Римом.

Він дивився на місто, воно ожвавлювалося дедалі дужче, був час великого післяполуденного руху. Крики, метушня, діловита діяльність. Він вбирав у себе картину міста, але за тим, реальніше, ніж цей справжній Рим, бачив він своє рідне місто, Кам’яну палату храму, де засідала Велика рада, і сильніше, ніж шум форуму, чув він ясне гудіння велетенської лопатної сурми, яке при сході та заході сонця лунало над Єрусалимом і аж до Єрихона, сповіщаючи, що приноситься на вівтар Ягве щоденна всеогненна жертва. Йосиф сміявся. Тільки той, хто народився в Римі, може бути сенатором. Цей пан Марулл дивиться гордо й бундючно зі свого паланкіна і виставляє свою ногу в червоному, з високими підошвами і чорними ременями, черевику, які носять чотириста сенаторів. Але він, Йосиф, воліє бути народженим в Єрусалимі, хоч він не має навіть персня другого благородного стану. Ці римляни сміються а нього: але глибше сміється він із них. Те, що вони можуть дати, ці люди Заходу, їхню техніку, їхню логіку, — це можна вивчити. Що не можна вивчити — це силу східного видіння, святість Сходу. Нація і Бог, людина і Бог там одне. Але це невидимий Бог, його не можна бачити і не можна вивчити. Його або мають або не мають. Він, Йосиф, має це, цього невидимого, якого не можна вивчити. А що він вивчить інше, техніку й логіку Заходу, в цьому він не почуває ніякого сумніву. Він зійшов із Капітолію вниз. Його довгі, запальні очі горіли на блідо-смаглявому, кістлявому обличчі. В Римі знали, що багато людей зі Сходу одержимі своїм богом. Йому дивилися вслід, деякі трохи глузливо, деякі, можливо, із заздрістю, але більшості, жінкам насамперед, він подобався, коли проходив, сповнений мріями і честолюбством.

Кай бар-Цаароне, президент Агріппінської громади, в якого Йосиф жив, був власником процвітаючої мистецької меблевої фабрики в Римі. Його головні крамниці містилися по другий бік Тибру, у центрі міста, крамниця для дрібних городян на вулиці Субура, крамниця речей розкоші — в аркадах Марсового поля. В будні навіть його просторий приватний будинок в юдейському кварталі, недалеко від Воріт трьох вулиць, був напханий речами його виробництва. Але сьогодні, напередодні суботи, не можна було помітити й сліду цього. Йосифові здавалося, що весь дім, а особливо простора їдальня, сьогодні змінилися. Раніше кімната навпроти двору стояла відчиненою. Сьогодні вона була закрита величезною завісою, і Йосиф, приємно зворушений, згадав звичай рідного краю — так заведено було в Єрусалимі. Він знав: доки висить ця завіса, кожного, хто зайде до їдальні, привітають як бажаного гостя. А коли знову відсунуть її, тоді почнеться вечеря. І хто приходить потім, приходить пізно. І кімната сьогодні освітлена не римським способом, а за звичаєм Юдеї: срібні, прикрашені гірляндами фіалок лампи звисали зі стелі. На буфеті, на столовому приладді, на келихах, на сільничках, на пляшках з олією, оцтом і прянощами сяяла емблема Ізраїлю — гроно винограду. Але приємніше, ніж увесь цей блиск, зворушило Йосифа те, що на столі стояли обгорнуті соломою огрівні пачки, бо в суботу не можна варити, тому страви були вже готові, й їхній запах наповнював приміщення.