Проте, хоч оточення було втішне, Йосиф почував себе незадоволеним. Про себе він розраховував на те, що йому, як священикові першої черги і носієві великого докторського титулу Єрусалима, запропонують почесне місце на одній із трьох спеціальних канап. Але цей чванькуватий римлянин дуже забрав собі в голову, що тепер, після великої пожежі, його меблеве підприємство іде так добре, і він зовсім не думає про те, щоб приділити йому одне з своїх почесних місць. Навпаки, він мусить, вочевидь, сидіти з жінками і малошанованими гостями за великим загальним столом.
Чого, власне, баряться, не підіймають завісу і не починають їсти? Кай давно вже, кладучи їм руку на тім’я, поблагословив своїх дітей стародавньою мовою: хлопців — хай сподобить тебе Господь бути як Ефраїм і Менасса, дівчат — хай зробить тебе Бог такою, як Рахіль і Лея. Всі були нетерплячі, хотіли їсти: чого ж чекати?
Тут крізь завісу почувся знадвору знайомий голос, і в кімнату зайшов з-за завіси гладкий пан, якого Йосиф уже бачив: фінансист Клавдій Реґін. Він жартівливо привітав римським способом господаря і його стародавнього батька Аарона, він кинув також малошанованим кілька прихильних слів, і, дивись ти! — Йосиф був дуже гордий тим: він упізнав його, він підморгнув йому своїми важкими, сонними очима і сказав своїм високим, масним голосом, і всі чули це: «Добрий день, мир тобі, Йосифе бен-Маттіас, священик першої черги». Потім зразу підняли завісу, Клавдій Реґін без подальших церемоній ліг на середню канапу, на почесне місце. Кай зайняв друге, старий Аарон — третє. Потім Кай над повним келихом, що налитий був юдейським вином і вином єшкольським, проказав освячуючу молитву суботнього вечора, він благословив вино, і великий келих переходив від рота до рота, потім він благословив хліб, розламав його, поділив, і всі сказали «амінь», і потім, нарешті, усі почали їсти.
Йосиф сидів між огрядною господинею і вродливою шістнадцятирічною донькою сім’ї, Іреною, що безупинно видивлялася на нього своїми лагідними очима. Було ще багато людей за великим столом, хлопець Корнель і другий напівдорослий син Кая, також два смиренні, непомітні студенти-богослови, які чекали на те, щоб добре наїстися тут сьогодні увечері, і передусім молодий пан із коричнево-жовтим, різким лицем, що сидів навпроти Йосифа й одверто розглядав його. Відомо було, що цей пан теж походить із Юдеї, принаймні з напівгрецького міста Тиверії, і що він зветься Юст, так, Юст із Тиверії, і що його становище всіма сторонами загрозливо подібне до становища Йосифа. Він також вивчав богословів, юриспруденцію і літературу. Він зайнятий був переважно політикою, жив тут як агент номінального царя Агріппи, і хоч поступався перед Йосифом родинною благородністю, зате від народження краще знав грецьку й латинську мови, і уже три роки перебував тут. Молоді чоловіки придивлялися один до одного, обидва з великою цікавістю, чемно й дуже недовірливо.
Там, на почесних канапах, розмовляли голосно, безтурботно. Обидві пишні синагоги у центрі Риму згоріли, тим часом, як три великі молитовні тут, на правому березі Тибра, залишилися неушкоджені. Це, звісно, прикро й боляче, що обидва божі доми згоріли, та проте президент релігійної громади з правого берега трохи й радувався. П’ять юдейських громад у Римі мали кожна свого власного президента, і між ними відбувалося гостре змагання, насамперед між дуже замкнутою Фелійською синагогою та численною, але зовсім не добірною Агріппінською громадою Кая. Батько Кая, дуже старий Аарон, найперший бурчав беззубо проти гордих дурнів із того берега. Хіба це не закон і старий звичай, щоб синагоги ставляти щоразу на найвищому місці, як от в Єрусалимі храм із висоти панує над містом? Але, розуміється, Юліан Альф, президент Фелійської громади, хотів мати свою синагогу дуже близько від Палатина, коли навіть вона заради того повинна стояти нижче. Це була Богова кара, що він допустив спалити свої доми. Кара найперше за те, що юдеї з того берега купують для себе сіль у римлян, хоч кожен знає, що цю сіль для того, щоб вона мала гарний вигляд, змішують зі свинячим жиром. Так лаяв старий все і вся. Наскільки Йосиф міг зрозуміти із цього досить незв’язного бурчання, воно спрямоване тепер було проти тих, що свої святі гебрейські імена з причини моди та ділових міркувань переінакшували на грецький і латинський кшталт. Його син Кай, що спершу називався Хаїм, усміхався добродушно, вибачливо; власне, діти не повинні були це чути.
Але Клавдій Реґін сміявся, вдаряв старого по плечу, сказав, що він від народження називався Реґін, бо він народився невільником, і так його пан назвав його. Але він, власне, мусив називатися Мелек, так іноді кликала його мати, і він аж нічого не має проти того, коли й старий називатиме його Мелеком.