Юдейська війна

Це слово старого піднесло Йосифа і усмирило його, так що він довгий час не міг говорити. Потім тихо, несміливо він нагадав своєму вчителеві:

— Ви скажете мені, які ваші плани, мій отче?

— Так, — відповів Йоханан, — тепер я хочу це сказати тобі. Ми втрачаємо храм. Замісто видимого Божого дому ми хочемо поставити невидимий, хочемо оточити віюче дихання Боже муром зі слів замісто мурів із граніту. Що таке віюче дихання Боже? Вчення та закон. Нас не можна роз’єднати, доки ми маємо язики або папір для закону. Тому я просив у римлянина місто Ябне, щоб я міг там заснувати університет. Гадаю, він дасть його мені.

— Ваш план, мій отче, потребує роботи багатьох поколінь.

— Ми маємо час, — відповів старий.

— Але римляни перешкоджатимуть нам? — спитав Йосиф.

— Звісно, нам намагатимуться заважати, влада завжди має недовіру до духу. Але дух еластичний. Так щільно його не можна замкнути, щоб він не міг протиснутися. Вони розіб’ють нам державу і храм: ми збудуємо натомість вчення та закон. Вони заборонять нам слово: ми порозуміватимемося знаками. Вони заборонять нам письмо: ми вигадаємо шифри. Вони перегородять нам пряму дорогу: Бог не стане менший, коли ті, хто визнають його, змушені будуть іти до нього хитрими манівцями.

Старий заплющив очі, розплющив їх і сказав:

— Нам не дано цього, — закінчити справу, але на нас покладено обов’язок не облишити її. Це те, для чого ми обрані.

— А месія? — спитав Йосиф із останньою надією.

Великому докторові ставало важко розмовляти, але він зібрався з силами, це було важливо, щоб він передав знання своєму улюбленому учневі Йосифові. Він кивнув Йосифові нахилитися до нього, кволим ротом він шепотів у його молоде вухо:

— Це ще питання, — прошепотів він, — чи прийде колись месія. Але вірити в це треба. Не можна на те розраховувати, що месія прийде, але треба завжди вірити, що він має прийти.

Повертався назад Йосиф із важким серцем. Отже, віра цього великого старого не була тим сяючим, що допомагало б йому, а чимсь сповненим турботи, трудним, хитрим, що завжди було пов’язане з єрессю, що завжди боронилося від єресі, була тягарем. Такі різні вони на вигляд, але невеликий шлях лежав від Йоханана бен-Заккаї до Юста з Тиверії. Йосиф почувався пригніченим.

Великий доктор чув багато лихого про одруження Йосифа. Він звелів Марі, доньці Лакіша, прийти до нього і розмовляв із нею. Він нюхав парфуми її сандалій. Вона говорила:

— Коли я молюся, тоді я завжди ношу ці сандалії. Я хочу у доброму запаху виступати перед Богом.

Вона знала багато молитов напам’ять; записувати молитви не дозволено було, вони мали виходити з серця, і в серці їх мали носити. Довірливо говорила вона йому:

— Я чула, що від землі до неба 500 років, і від одного неба до другого знову 500 років, і товща кожного неба теж 500 років. І проте: я стою за колоною синагоги й шепочу, і це так, якби я шепотіла Ягве у вухо. Це зухвальство й гріх, мій докторе й пане, коли я вірю, що Бог так близько біля мене, як вухо біля рота?

Йоханан бен-Заккаї зацікавлено слухав думки, що ворушилися за її низьким дитячим лобом, і дискутував із нею серйозно, як із котримсь із докторів Кам’яної палати. Коли вона мала відійти, він поклав їй милосердну, кволу руку на голову та благословив її старим висловом: «Хай сподобить тебе Ягве бути такою, як Рахіль і Лея».

Він чув, що Йосиф вирішив, як тільки він не повинен буде боятися Веспасіанового заперечення, розлучитися з Марою. Це не важко — розлучитися. В письмі сказано про це ясно й просто: «Коли чиясь жінка не викликає в ньому ласки, бо він відкрив у ній щось ганебне, тоді він може написати розлучний лист і відіслати її зі свого дому». Йоханан сказав:

— Є дві речі, звучання яких не чути вухами і за милю, але проте воно розноситься від одного кінця землі до другого. Це коли валиться дерево, доки воно ще має на собі плоди, і зітхає жінка, яку відсилає чоловік, а вона його любить.

Йосиф сказав уперто:

— Хіба я не знайшов у ній ганебного?

Йоханан сказав:

— Ви не знайшли ганебного: ганебне було до того, як ви її взяли. Перевірте себе, докторе Йосифе. Я не дам свідчення, якщо ви видаватимете цій жінці розлучний лист.

Ставлення Веспасіана до цезаря Гальби не були такі прості, як він виставив їх перед Беренікою. Тит поїхав до Риму не тільки заради присяги, а передусім для того, щоб здобути високе становище в державі, якого він ще не досяг. А остання мета лежала ще вище. Веспасіанів брат, тугий, похмурий Сабін, натякнув: не виключена річ, що старий, бездітний цезар, щоб прив’язати до себе армії Сходу, усиновить Веспасіанового сина Тита. Лист про це мав поки що покласти край важким переговорам між Веспасіаном і Муціаном. Раз по раз кожен із них запевняв великодушно другого, що він не думає завойовувати владу. Коли один спроможний це зробити, то у всякому разі спроможний і другий. Справді ж обидва добре знали, що жоден із них не почувається досить сильним для боротьби з іншим, і тепер лист Сабіна показував їм бажаний вихід.