Кафе на краю світу

— Привіт, — перервали мої роздуми про ціни на недорогу нерухомість і можливості житлової забудови. Це була офіціантка. — Мене звати Кейсі. Як справи?

— Привіт, Кейсі. Я Джон, і я трохи загубився.

— Так, Джоне, — відповіла вона з пустотливою усмішкою.

Із того, як вона це сказала, я не міг зрозуміти, що саме вона підтверджує: те, що я Джон, чи те, що я загубився.

— Чому ви тут, Джоне? — запитала вона.

— Ну, я їхав і зіткнувся з певними проблемами. Спробувавши їх оминути, я врешті-решт загубився. У мене майже скінчився бензин, а ще я мало не вмер з голоду.

Коли я завершив свою тираду, Кейсі всміхнулася такою самою пустотливою усмішкою та промовила:

— Ось що я вам скажу. Я впевнена, що ми вам допоможемо уникнути голодної смерті. А щодо всього іншого, ще подивимось.

Вона зняла з підставки біля дверей меню й подала мені. Не знаю, що то було — може, освітлення, а може, втома після тривалого перебування за кермом, — але міг заприсягтися, що, коли вона давала мені меню, літери на першій сторінці зникли і з’явилися знову.

«Певно, я дуже втомився», — подумав я, кладучи меню на стіл.

Кейсі дістала з кишені маленький блокнот для замовлень.

— Може, вам щось принести, поки ви ознайомитеся з меню? — спитала вона.

Я замовив склянку води з лимоном, і Кейсі пішла.

Цей день обіцяв значно більше, ніж я очікував. Спершу — кількагодинна поїздка глушиною, тоді — кафе на краю світу, а тепер — офіціантка з пустотливою усмішкою. Я взяв меню зі столика і прочитав першу сторінку.

Угорі було написано: «Ласкаво просимо до кафе “Чому ви тут?”». Унизу маленькими чорними літерами було надруковано: «Перш ніж замовити, спитайте в наших офіціантів, що може означати ваш візит сюди».

«Сподіваюся, він означає, що я поїм чогось доброго», — подумав я, перегортаючи першу сторінку.

Усередині меню містився звичний для кафе асортимент. Страви на сніданок ліворуч угорі, сандвічі ліворуч унизу, закуски та салати праворуч угорі, а основні страви — під ними. Сюрприз чекав на мене, коли я перегорнув меню. На останній сторінці під заголовком «Теми для роздумів під час очікування» були надруковані три запитання:

«Чому ви тут?»

«Чи боїтеся ви смерті?»

«Чи вдоволені ви?»

«Не надто схоже на зведення спортивних новин», — подумав я. Щойно я намірився перечитати запитання, як повернулася Кейсі з водою.

— Усе гаразд? — спитала вона.

Я перегорнув меню на першу сторінку та вказав на назву кафе.

— Що це означає?

— О, всі, здається, тлумачать це по-своєму, — відповіла вона. — Правду кажучи, більшість із наших зве його коротко — просто кафе «Чому». То що вам принести?

Я не був готовий щось замовляти. Мені захотілося схопити куртку й піти. У цьому закладі однозначно було щось дивне, і я не був певен, що в хорошому розумінні цього слова.

— Вибачте, Кейсі. Мені знадобиться ще трохи часу.

— Та нічого, — відповіла вона. — Не кваптесь, а я прийду за кілька хвилин подивитись, як ви тут. І ще, Джоне, — всміхнулася вона, — не хвилюйтеся. Тут ви в добрих руках.

V

Я провів поглядом Кейсі, яка пішла до парочки за столиком у протилежному кінці кафе. Вони заговорили між собою втрьох. Обговорювали вони, певно, щось хороше, бо всі троє всміхалися.

«Може, цей заклад не такий уже й поганий, — подумав я. — Може, мені треба взяти собі того ж, що й вони».

Я знову зосередився на меню.

«Я не маю вибору, — подумалося мені. — Бензин у мене майже скінчився, їжі, схоже, немає ніде в радіусі двохсот миль, а тут, хоча цей заклад видається трохи дивним, насправді ще не сталося нічого аж надто незвичайного».

Це трохи розвіяло мою тривогу. Коли Кейсі пішла на кухню й повернулася, проминувши мій столик із двома шматочками полунично-ревеневого пирога, моя тривога вивітрилася. Я обожнюю полунично-ревеневий пиріг і вже кілька років його не куштував. Я вирішив: якщо його тут готують, то це, можливо, знак, що мені слід тут затриматися.

Асортимент у меню, як не брати до уваги дивних запитань, видавався добрим. Я зупинився на сніданковій тарілці, попри те, що час сніданку вже давно минув. Кейсі ще розмовляла з тією парочкою, тож, визначившись, я знов перегорнув меню на останню сторінку.

«Чому ви тут?»

Питати про таке відвідувача ресторану начебто дивно. Хіба ви не маєте знати, чому людина опинилася у вашому ресторані? Хіба люди, що їдять у ресторані, не мають знати, чому вони там? Сумніваюся, чи зрозумів це запитання.

«Чому ви тут?»

Із задуми мене вивело повернення Кейсі.

— Ви готові? — запитала вона.

Я вже зібрався відповісти ствердно, але тут згадав застереження з першої сторінки меню про звернення до офіціантів перед замовленням.

— Думаю, так, — сказав я, а тоді вказав на напис. — Про що саме мені треба вас запитати?

— А, оте… — відповіла вона та знову всміхнулася.

Її усмішка мені подобалася.

— За багато років ми помітили, що люди, провівши тут певний час, почуваються якось інакше, — пояснила вона. — Тож тепер ми намагаємося поступово занурювати їх в атмосферу «Чому ви тут?». Трохи розказуємо, чого їм очікувати, на випадок, якщо ще не готові до цього, хоча спершу думали, ніби можуть із цим упоратися.