Кафе на краю світу

— Розумієте, Джоне, коли ви по-справжньому поставите собі те запитання, яке побачили, пошук відповіді на нього стане частиною вашого єства. Ви прокидатиметесь із думкою про це запитання, і воно не раз спадатиме вам на думку вдень. І хоч ви цього й не пам’ятатимете, думатимете про нього й уві сні. Це схоже на браму. Варто її відчинити — і вона вже вабить вас. А відчинену браму дуже важко зачинити.

До мене почало доходити, що запитання «Чому ви тут?» у меню має глибший сенс, ніж я думав, коли прочитав його вперше. Із того, як про це говорила Кейсі, було очевидно, що воно не про те, чому людина опинилася в кафе.

— Правильно, — перервала мої думки Кейсі. — Це не про кафе. Це запитання про те, чому людина взагалі існує.

Вражений, я відкинувся назад, роззирнувся довкола й запитав:

— Що це за заклад? — Я спробував зібратися з думками. — Послухайте, Кейсі, я просто зайшов поїсти. Усе те, про що ви кажете, звучить дуже зловісно. Ну, тобто, якщо те, що ви сказали про браму та щоденні думки, правда, то я не знаю, навіщо комусь узагалі ставити собі це запитання. Я його ніколи не ставив, і в мене все гаразд.

Кейсі поклала меню на стіл.

— Справді? — перепитала вона. — У вас справді все гаразд? — Слово «гаразд» вона вимовила не без дружньої насмішки в голосі, наче підбурюючи мене дати йому визначення. — У багатьох людей усе гаразд. Але деякі шукають чогось змістовнішого за «гаразд», чогось більшого.

— І тому приходять до цього кафе? — саркастично запитав я.

— Дехто — так, — промовила вона тихо. — Ви тут саме тому?

Я був приголомшений. Не знав, як відповісти на її запитання. Не знав точно, що тут роблю. Навіть не був упевнений, що знаю, що це за заклад.

Буду абсолютно чесним із собою і визнаю, що роками думав, чи немає в житті чогось більшого, ніж те, про що я вже знаю. Не скажу, що життя в мене кепське. Авжеж, інколи воно дратувало, особливо останнім часом, але я мав пристойну роботу та добрих друзів. Життя було нормальне, навіть добре. Однак у глибині душі ховалося відчуття, якого я не міг однозначно пояснити.

— Саме це відчуття й надихає людей ставити запитання, яке ви побачили, — сказала Кейсі.

І знову шок. Не лише тому, що вона ніби читала мої думки, хоча це дуже бентежило. Мене шокувало усвідомлення того, що Кейсі має рацію. Я протяжно вдихнув. Неначе я знов на краю тієї кручі. Ступив півкроку вперед.

— Кейсі, розкажіть мені більше про запитання.

Вона кивнула.

— Як я вже казала, коли його ставлять, відчиняється своєрідна брама. Розум, душа людини, чи як ви там волієте це називати, шукає відповідь. Запитання лишатиметься нагальним для людини, поки вона з ним не розбереться.

— Ви маєте на увазі, що, спитавши себе: «Чому я тут?» — людина не зможе ігнорувати це запитання? — перепитав я.

— Ні, не зовсім так. Дехто, глянувши на нього і навіть побачивши, одразу ж забуває. Але людям, що ставлять це запитання і в глибині душі справді хочуть знати відповідь на нього, ігнорувати його вкрай важко.

— Припустімо, хтось ставить запитання і знаходить відповідь, — сказав я. — Що далі?

— Ну, це водночас добре і складно, — відповіла вона з усмішкою. — Як я вже казала, запитання мотивує шукати відповідь. Коли хтось знаходить відповідь, з’являється не менш потужна сила. Розумієте, людина, дізнавшись, чому вона тут, чому вона існує, для чого живе, хоче виконати своє призначення. Це наче знати, де розташоване позначене хрестиком місце на мапі скарбів. Тому, хто побачив хрестик, уже важко ігнорувати скарб. Важко не піти по нього. Тож, коли хтось дізнається, чому він тут, йому стане емоційно й навіть фізично важче не виконати свого призначення.

Я відкинувся назад, намагаючись збагнути пояснення Кейсі.

— Отже, насправді від цього може стати гірше, — відповів я. — То я повторю: чи не краще людині взагалі не ставити цього запитання? Вона може просто жити далі, як раніше, і, так би мовити, тримати джина в пляшці.

Кейсі поглянула на мене.

— Дехто таке і обирає. Кожна людина вирішує для себе сама на цьому етапі.

Я не знав, як вчинити чи що сказати, і нервово розсміявся, згадавши свій захват, коли, заблукавши, нарешті побачив світло. Тепер я не знав, що й думати.

— Із цим нелегко зіткнутися, — сказав я.

— Сподіваюся, не «зіткнутися», а радше «зустрітися», — відповіла Кейсі. — Знаєте оте відчуття, про яке ви говорили раніше? Його не можна нав’язувати чи диктувати, а якщо ви вирішите від нього віддалитися, вибір буде за вами й тільки за вами.

На цьому вона встала з-за столу.

— До речі, про віддаляння: піду подивлюся, що там із вашим фірмовим сніданком.

Я вже геть забув про замовлену їжу. Тепер, коли Кейсі про неї нагадала, я мало-помалу усвідомив, що досі сиджу в кафе та вмираю з голоду.

VIII

Думки в мене сплуталися. Я поглянув на меню й перечитав ще раз перше запитання.

«Чому ви тут?»

Тепер воно мало геть інше значення, ніж тоді, коли я прочитав його вперше. Я спробував згадати, як саме Кейсі висловилася раніше… «Воно про те, чому людина взагалі існує».