Кафе на краю світу

— Гадаю, через те, що не знаю відповіді на це запитання, — сказав я і вказав на меню. — Не знаючи достеменно, чому я тут і чого хочу, я просто роблю те, що й більшість людей.

— Якщо говорити про ваш досвід, то чи допомагає заняття тим, що робить «більшість людей», досягти мети свого існування? — запитала вона.

X

Від запитання Кейсі в моїй голові роїлися думки. Чи допомагає мені заняття тим, що робить більшість людей, досягти мети свого існування? Не встиг я відповісти, як вона заговорила знову:

— Джоне, ви коли-небудь бачили зелену морську черепаху?

— Морську черепаху?

— Так, — відповіла Кейсі, — морську черепаху. А саме велику зелену морську черепаху, із зеленими плямами на ногах і голові.

— Мабуть, бачив її зображення, — сказав я. — А що?

— Може, це прозвучить дивно, — вела далі Кейсі, — та чи не найважливіший для себе життєвий урок про щоденний вибір справ я дістала від великої зеленої морської черепахи.

— І що саме вона вам сказала? — запитав я, не зумівши стримати усмішку.

— Дотепно, — відповіла вона й теж усміхнулася. — Вона не «сказала» мені нічого, та багато чого мене навчила. Я плавала під водою біля узбережжя Гаваїв. День випав приголомшливий: я побачила пурпурового плямистого вугра та восьминога, яких доти ніколи не бачила. А ще незліченні тисячі рибок усіх мислимих кольорів, від просто неймовірного неоново-блакитного до най-темніших відтінків червоного.

Опинившись футів за сто від берега й опускаючись серед велетенських каменюк, я повернулася праворуч і побачила, що поряд зі мною пливе велика зелена морська черепаха. Я вперше побачила її в дикій природі, тож була сама не своя від захвату. Я піднялася на поверхню, прочистила трубку й лягла на воду обличчям униз, щоб за нею поспостерігати.

Коли черепаха опинилася просто піді мною, я побачила, що вона пливе геть від берега. Я вирішила залишитися на поверхні та просто трохи за нею постежити. На мій подив, хоча вона начебто рухалася досить повільно, часом гребучи кінцівками, а часом пливучи за течією, я за нею не встигала. На мені були ласти, що дозволяли рухатися швидше у воді, не було жилета чи ще чогось, що сповільнило б рух, та все ж вона невпинно від мене віддалялася, хоч я й намагалася не відставати.

Хвилин за десять вона від мене відірвалася. Стомлена, розчарована й трохи знічена через те, що не встигла за черепахою, я повернула назад, до пляжу, та пливла до берега під водою.

Наступного дня я повернулася на те місце, сподіваючись знов побачити черепах. Звісно, провівши у воді хвилин тридцять, я помітила косяк дрібних чорно-жовтих рибок, а поряд — ще одну зелену морську черепаху. Поки вона плавала довкола коралу, я за нею постежила. Потім, коли вона попливла геть від берега, я спробувала попливти за нею. І знову з подивом виявила, що не встигаю. Зрозумівши, що вона відривається від мене, я припинила гребти й просто пливла за течією й стежила за черепахою. От тоді я дістала від неї важливий життєвий урок.

Офіціантка замовкла.

— Кейсі, не закінчуйте історії просто так. Чого вона вас навчила?

Вона всміхнулася.

— А ви ж наче не вірили, що зелені морські черепахи здатні щось сказати?

Я всміхнувся у відповідь.

— Щодо «сказати» я ще сумніваюсь, але, зважаючи на те, до чого йде історія, починаю вірити в їхню спроможність навчати. Що було далі?

— Ну, пливучи за течією на поверхні, я збагнула, що черепаха синхронізує свої рухи з рухами води. Коли хвиля йшла до берега, назустріч черепасі, вона пливла за течією та гребла, щоб лише зберігати своє положення. Коли хвиля поверталася до океану, вона гребла швидше, задіюючи рух води собі на користь.

Черепаха не протистояла хвилям, навпаки, задіювала їх. Я не встигала за нею, бо гребла без упину, хоч у який бік текла вода. Попервах це не заважало, і я могла не відставати. Часом мені навіть доводилося гребти повільніше. Та що більше я протистояла зустрічним хвилям, то більше втомлювалася. Тому, коли хвиля йшла в інший бік, мені не ставало сил її задіяти.

Із кожною новою хвилею, припливною чи відпливною, я дедалі більше втомлювалась і втрачала ефективність. А от черепаха узгоджувала свої рухи з рухом води. Саме тому вона пливла швидше за мене.

— Кейсі, — промовив я, — а мені подобаються добрі історії про черепах…

— Про зелених морських черепах, — уточнила вона й усміхнулася.

— Так, про зелених морських черепах. Гадаю, мені не менше, ніж іншим, подобаються добрі історії про зелених морських черепах. Може, навіть більше, ніж іншим, бо я дуже люблю океан. От тільки я, здається, не розумію зв’язку з тим, як люди обирають і чим наповнювати свої дні.

— А я покладала на вас такі великі надії, — зітхнула вона та знову всміхнулася.

— Гаразд, гаразд, — відповів я. — Дайте мені хвилинку.

Я обдумав те, про що ми говорили до історії про зелену морську черепаху, а тоді заговорив знову: