Кайдашева сімʼя

Тим ча­сом Дов­биш­ка зве­лi­ла доч­цi розк­лас­ти в че­люс­тях тру­сок i спряг­ти яєчню. Мот­ря по­ча­ла по­ра­тись ко­ло пе­чi. Ха­зяїн на­лив чар­ку пер­цiв­ки. В Кай­да­ша на­тек­ло пов­ний рот сли­ни. Вiн на­си­лу здер­жав­ся.

Хазяїн пiд­няв чар­ку вго­ру i по­чав при­ка­зу­вать:

"Даруй же, бо­же, нам щас­тя й здо­ров'я, а по­мер­шим пош­ли, гос­по­ди, царст­во не­бес­не. По­мо­жи нам, бо­же, до­вес­ти дi­ло до кiн­ця, а ти, доч­ко, будь щас­ли­ва й здо­ро­ва. Як бу­деш свек­ро­вi та свек­ру­сi по­кiр­ненька, бу­де твоя го­лi­вонька ве­се­ленька".

Хазяїн ви­пив усю чар­ку до са­мо­го дна, щоб не зос­та­ва­лось на сльози, знов на­лив i по­дав Кай­да­ше­вi.

Кайдаш ус­тав, при­ка­зав до чар­ки кiлька слiв i швид­ко вки­нув у рот го­рiл­ку. Ха­зяїн зно­ву на­лив чар­ку i по­дав Кай­да­ши­сi. Кай­да­ши­ха взя­ла чар­ку i на­го­во­ри­ла при­ка­зок жи­вим i мерт­вим пов­нi­сiньку ха­ту.

- Даруй же, бо­же, нам i на­шим дi­тям вiк дов­гий та щас­ли­вий, щоб ти, моя до­ню, бу­ла здо­ро­ва, як во­да, щоб цвi­ла до­вi­ку, як ро­жа, щоб ти зак­ра­си­ла мою ха­ту, моя втi­хо, як зо­зу­ля са­до­чок, при­го­лу­би­ла мою ста­рiсть. Пош­ли то­бi, бо­же, вiк ве­се­лий, як ри­бi в мо­рi.

Кайдашиха лед­ве по­мо­чи­ла гу­би в го­рiл­цi, хоч i лю­би­ла го­рi­лоч­ку.

Кайдаш гля­нув на жiн­ку i по­ду­мав: "I на яко­го не­чис­то­го во­на роз­пус­ти­ла язи­ка!" Йо­му ду­же за­ма­ну­лось ви­пи­ти по дру­гiй.

- Що це ви, сва­хо, так ма­ло ви­пи­ли? - прип­ро­шу­ва­ла ха­зяй­ка.

- Ой, бу­де, бу­де! - за­ле­пе­та­ла Кай­да­ши­ха. - Та­ка гiр­ка, як по­лин! Я не знаю, як тi п'яни­цi її п'ють.

- Та ви­пий­те-бо, сва­хо, бiльше. Нев­же оце ви зос­тав­ляєте стiльки на сльози? - про­си­ла ха­зяй­ка.

Кайдашиха знов при­ту­ли­ла гу­би до чар­ки i тро­хи не по­ми­ли­лась та не хильну­ла до дна, але якось сха­ме­ну­лась, вки­ну­ла в рот один ков­ток i ду­же скри­ви­ла гу­би.

- Та ви­пий­те-бо, сва­хо, пов­ну! - знов про­си­ла ха­зяй­ка.

- Ой, бу­де, моє сер­денько! Ко­ли б не впиться, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха i од­да­ла ха­зяй­цi чар­ку в ру­ки, за­ку­сив­ши хлi­бом та са­лом.

Довбиш на­лив чар­ку i пок­ли­кав до сто­ла Мот­рю. Мот­ря взя­ла чар­ку, лед­ве про­мо­ви­ла кiлька слiв, ду­же швид­ко при­ту­ли­ла чар­ку до губ i ще швид­ше її од­ве­ла, не­на­че гу­би чар­кою по­пек­ла, i од­вер­ну­лась, вти­ра­ючись ру­ка­вом. Гос­тi й ха­зяїни по­ча­ли по­луд­ну­вать, знов ви­пи­ли по чар­цi й роз­го­во­ри­лись. Кай­да­ши­ха ще­бе­та­ла, але все крадько­ма ско­са пог­ля­да­ла очи­ма на скри­ню, що сто­яла на по­лу, на жерд­ку, на по­душ­ки. Во­на ду­же лю­би­ла чва­ни­тись i по­ча­ла роз­ка­зу­вать, як її ша­ну­ва­ли па­ни та по­пи.

- Оце не­дав­но, сер­денько моє, про­си­ли ме­не го­ту­вать обiд аж у Деш­ки: у свя­ще­ни­ка бу­ли хрес­ти­ни. Гос­по­ди ми­ло­серд­ний! Наїха­ло гос­тей пов­нi­сiнькi ха­ти, а я на всiх нас­та­чи­ла. Вже як по­роз'їзди­лись гос­тi, а ма­туш­ка й кли­че ме­не в по­кої, са­до­вить ме­не на стiльцi за сто­лом, са­ма сi­дає зо мною ве­че­рять. Так ме­не час­ту­ва­ла, спа­си­бi їй, та все прип­ро­шує: та ви­пий­те-бо, па­нi Ма­ру­сю, та їжте-бо, па­нi Кай­да­ши­хо. Їй-бо­гу, прав­ду ка­жу, проше вас.

Мотря од­вер­ну­лась до по­ро­га й зас­мi­ялась. З то­го проше смi­ялись по всьому се­лi i драж­ни­ли че­рез те сло­во Кай­да­ши­ху па­нi еко­ном­шею.

- Коли б ме­нi тiльки гос­подь вi­ку про­дов­жив, а я вже до­ве­ду до пут­тя те­бе, Мот­ре. Гос­по­ди, чо­го я не по­ви­учу­ва­лась у пансько­му дво­рi!

Та згад­ка за панський двiр на­ве­ла дум­ку про не­дав­ню пан­щи­ну, на­ве­ла сум на всiх. Кай­да­ши­ха при­мi­ти­ла теє i звер­ну­ла на iн­шу стеж­ку.

- А що вже за своїх си­нiв, то, їй-бо­гу, грiх бу­де не хва­ли­ти їх. В ме­не два си­ни, не­на­че два со­ко­ли. Що вже що, а на ста­рiсть прик­ри­ють ме­не ор­ли­ни­ми кри­ла­ми. Хва­ли­ти бо­га, бу­де до ко­го при­хи­литься. Що за лю­ба ди­ти­на мiй Кар­по, та­кий слух­ня­ний, та­кий ти­хий, хоч у ву­хо бгай. Та­кий вiн був i ма­леньким: оце, бу­ло, по­ки­ну в ко­лис­цi, пi­ду на го­род, вер­ну­ся, а вiн ле­жить - анi пис­не. Мої си­ни не­на­че па­ху­чi ва­сильки на го­ро­дi.

Довбиш i Дов­биш­ка слу­ха­ли, слу­ха­ли Кай­да­ши­ху, аж ро­ти по­роз­зяв­ля­ли, а Кай­да­ша бра­ла злiсть. Вiн усе ждав, щоб йо­го жiн­ка хут­чiй сту­ли­ла ро­та та щоб ха­зяїн на­ли­вав по чар­цi. Чер­во­ний пе­рець у го­рiл­цi драж­нив йо­го, не­на­че цяцька ма­лу ди­ти­ну, а жiн­ка роз­пус­ти­ла роз­мо­ву на всю гу­бу. Вiн не ви­дер­жав.

- I го­дi то­бi хва­ли­тись дiтьми. Хва­ли­ла ж со­ва своїх дi­тей, що не­ма кра­щих на свi­тi, а яка ж там со­ви­на кра­са? - ска­зав Кай­даш.

- Авжеж, що прав­да, то не грiх, - при­так­ну­ла Дов­биш­ка й не­на­че пiд­ли­ла мас­ла в во­гонь.

- Я не хва­лю своїх си­нiв, але, ко­ли прав­ду ска­за­ти, то на всi Се­ми­го­ри не­має та­ких хлоп­цiв, як мої. Що вже ро­бо­чi, слух­ня­нi, по­кiр­ли­вi, то дай, бо­же, та­ких дi­тей уся­ко­му. Мо­го Лав­рi­на, проше вас, хоч у па­зу­ху схо­вай, а як iде се­лом, то дiв­ча­та аж пе­ре­ла­зи ла­ма­ють.