Кайдашева сімʼя

Кайдаш з жiн­кою ввiй­шов у Дов­би­шiв двiр. Над­во­рi бу­ло га­ря­че, як лi­том. Сон­це тiльки що звер­ну­ло з пiвд­ня. Кай­да­ши­ха ста­ла ко­ло во­рiт i об­тер­ла по­лою пил з жов­тих чо­бiт. Не­да­ле­ко од ха­ти пiд гру­шею Мот­ря тер­ла ко­ноп­лi, її ру­ки хо­ди­ли хо­до­ром. Тер­ни­ця гав­ка­ла пiд її ру­ка­ми, як суч­ка, дрiб­но та го­лос­но, аж скри­пi­ла, аж ви­ла. Жме­ня ко­но­пель ма­яла в її ру­цi не­на­че ли­ся­чий хвiст.

- Добридень, моя ди­ти­но! Бо­же, по­мо­жи! - про­мо­ви­ла Кай­да­ши­ха до Мот­рi то­неньким го­ло­сом.

- Доброго здо­ров'я! Спа­си­бi! - обiз­ва­лась Мот­ря з сад­ка, i її ру­ки не пе­рес­та­ва­ли во­ру­ши­ти ме­чик тер­ни­цi. Во­на тiльки пiд­ве­ла го­ло­ву вго­ру i знов спус­ти­ла очi на тер­ни­цю.

- Чи батько та ма­ти до­ма? - спи­та­ла Кай­да­ши­ха.

- Дома. Во­ни в ха­тi, - обiз­ва­лась Мот­ря, i тер­ни­ця за­мовк­ла на хви­ли­ну та й знов за­гав­ка­ла на ввесь са­док.

Довбишка виг­ля­ну­ла в вiк­но й до­га­да­лась, що Кай­да­шi йдуть на розг­ля­ди­ни. Во­на мит­тю зас­ла­ла ска­тер­тю стiл, пок­ла­ла на сто­лi хлiб, на­ки­ну­ла на се­бе гор­сет, а Дов­биш вис­ко­чив у сi­ни, вско­чив у хиж­ку i на­ки­нув на се­бе сви­ту.

Ще Кай­да­ши­ха роз­мов­ля­ла в дво­рi з Мот­рею, а Дов­биш­ка од­чи­ни­ла сi­неш­нi две­рi й ста­ла на по­ро­зi. Кай­да­шi при­вi­та­лись до Дов­биш­ки. Ха­зяй­ка поп­ро­си­ла їх у ха­ту. В сi­нях гос­тей стрiв Дов­биш i по­цi­лу­вав­ся з ни­ми. Всi во­ни ввiй­шли в ха­ту, i гос­тi знов поз­до­ров­ка­лись з ха­зяїна­ми.

Кайдашиха пок­ла­ла на стiл па­ля­ни­цю. Дов­биш­ка взя­ла па­ля­ни­цю в ру­ки, по­цi­лу­ва­ла й знов пок­ла­ла на стiл.

- Як вас, сва­хо, бог ми­лує? Чи жи­вi, чи здо­ро­вi, моє сер­денько? - го­во­ри­ла Кай­да­ши­ха тон­ким го­ло­сом та все пи­ша­ла гу­би.

- Спасибi вам, сва­хо! Жи­ве­мо пот­рош­ку, хва­ли­ти бо­га. Сi­дай­те, сва­хо, щоб ста­рос­ти сi­да­ли, - про­си­ла ха­зяй­ка.

- Та дай же, бо­же, щоб ста­рос­ти сi­да­ли. Як дасть гос­подь ми­ло­серд­ний, то, мо­же, й справ­дi ста­рос­ти не­за­ба­ром ся­дуть у вас, - го­во­ри­ла Кай­да­ши­ха, вти­ра­ючи гу­би й вид хус­точ­кою, хоч на гу­бах i на ви­ду нi­чо­гi­сiнько не бу­ло.

- Чи це ви, сва­хо, за­пи­ли­лись? - спи­та­ла в Кай­да­ши­хи ха­зяй­ка.

- Еге, моє сер­денько. Над­во­рi душ­но, не­на­че се­ред лi­та, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха i знов уд­ру­ге об­тер­ла вид хус­точ­кою. Во­на лю­би­ла че­пу­ри­тись i дер­жа­ла се­бе ду­же чис­то. Все на їй бу­ло чис­теньке, не­на­че но­ве.

Кайдашиха сi­ла ко­ло сто­ла на ос­ло­нi. Кай­даш ба­ла­кав з ха­зяїном.

- Та сi­дай­те-бо, сва­хо, за стiл! - про­си­ла ха­зяй­ка. Кай­да­ши­ха пе­ре­сi­ла з ос­ло­на на ла­ву. Во­на ду­же це­ре­мо­ни­лась i бу­ла про­ха­на. Про­бу­ва­ючи на служ­бi в па­нiв, во­на наб­ра­лась од їх чи­ма­ло пи­шан­ня.

- Та сi­дай­те-бо, сва­хо, за стiл, будьте лас­ка­вi. Оце, гос­по­ди! А ви, сва­ту, чо­го це стоїте? Сi­дай­те за стiл, а то ще й ста­рос­ти на­шi спро­тив­ляться.

Кайдаш по­лiз за стiл. Кай­да­ши­ха тiльки тро­хи по­су­ну­лась по ла­вi до сто­ла й очi спус­ти­ла до­до­лу.

- Оце, гос­по­ди! Сi­дай­те-бо, сва­хо, ко­ли ва­ша лас­ка, на по­ку­тi! Ви ж та­ки на­ша сва­ха! - прип­ро­шу­ва­ла ха­зяй­ка Кай­да­ши­ху.

Кайдашиха зов­сiм спус­ти­ла очi, за­пи­ша­лась, втер­ла гу­би хус­точ­кою i по­су­ну­лась на са­ме по­кут­тя. Во­на лед­ве пiд­ве­ла очi й гля­ну­ла на ха­ту.

- Де це моя Мот­ря? Оце за­га­ялась за тiєю ро­бо­тою. Вже й час по­луд­ну­вать, - го­во­ри­ла ха­зяй­ка, веш­та­ючись по ха­тi.

- Та й ро­бо­ча ж ва­ша доч­ка! Що за зо­ло­та в вас ди­ти­на. Там так пильнує ко­ло ро­бо­ти, що й не роз­ги­нається. Ото, моє сер­це, гар­ну не­вiс­точ­ку ма­ти­му, ко­ли дасть гос­подь ми­ло­серд­ний до­вес­ти дi­ло до ла­ду, - за­го­во­ри­ла Кай­да­ши­ха, не­на­че в роз­мо­вi мед роз­ли­ла по ха­тi.

Довбишка гук­ну­ла на Мот­рю. Мот­ря ввiй­шла в ха­ту i ста­ла ко­ло по­ро­га. Ма­ти за­га­да­ла їй зiб­ра­ти з гле­чи­ка сме­та­ну та нак­ри­шить са­ла. Са­ма ха­зяй­ка нак­ра­яла хлi­ба, а ха­зяїн внiс з хиж­ки бо­ка­ту пляш­ку го­рiл­ки i пос­та­вив на стiл. В го­рiл­цi пла­вав чер­во­ний стру­чок пер­чи­цi, не­на­че тiльки що вир­ва­ний на го­ро­дi. Кай­даш гля­нув на пе­рець, i в йо­го слин­ка по­тек­ла.

Мотря пос­та­ви­ла на стiл по­лу­ми­сок з сме­та­ною й та­рiл­ку з шма­точ­ка­ми са­ла. Кай­да­ши­ха не зво­ди­ла з Мот­рi очей, не­на­че хо­тi­ла ви­пи­тать всю її ду­шу. Її очi з м'якеньких ста­ли зра­зу твер­денькi. Бро­ви на­су­пи­лись, а ос­мiх зле­тiв з уст i нi­би ви­ле­тiв з ха­ти.

- Спасибi то­бi, моє сер­це ко­ха­не, що ти нас вi­таєш, - про­мо­ви­ла Кай­да­ши­ха до Мот­рi, i зно­ву на її ус­та при­ли­нув ос­мiх, а з сло­ва­ми не­на­че по­ли­лась па­то­ка з уст.

Кайдашиха сi­ла, згор­нув­ши ру­ки, нi­би тiльки що зап­ри­час­ти­ла­ся й прий­шла з церк­ви.

Мотря пiд­ве­ла на бу­ду­щу свек­ру­ху гост­рi очi й пос­те­рег­ла ту па­то­ку своїм про­ни­зу­ва­тим ро­зу­мом. Той со­лод­кий ме­док од­ра­зу не спо­до­бав­ся Мот­рi.