Кайдашева сімʼя

- Геть, од­че­пи­ся од ме­не, бо ма­ти ла­яти­ме, що я й до­сi при­пiч­ка не пiд­ве­ла, - ска­за­ла Мот­ря, але не пiш­ла в ха­ту пiд­во­дить при­пi­чок, а по­ча­ла ма­зать призьбу. Мот­рi хо­тi­лось по­жар­ту­вать з Кар­пом. Тiльки що во­на по­ча­ла ма­за­ти призьбу од по­ро­га, Кар­по сiв на призьбi.

- Ей, встань, бо я й те­бе пiд­ве­ду чер­во­ною гли­ною: бу­деш ще ру­дi­ший, - ска­за­ла Мот­ря, ма­ха­ючи вiх­тем ко­ло са­­мо­го Кар­па.

- Мотре! Хто це то­бi ку­пив та­ке гар­не на­мис­то? - спи­тав Кар­по.

- Та вже ж не ти, - ска­за­ла Мот­ря i знов мах­ну­ла вiх­тем ко­ло са­мо­го Кар­па; Кар­по по­су­нув­ся ще да­лi.

- А як­би я ку­пив то­бi на­мис­то, щоб ти ска­за­ла?

- Не знаю, що б я ска­за­ла, - про­мо­ви­ла Мот­ря.

Карпо од­су­нув­ся на са­мий край призьби; да­лi вже й призьби не бу­ло.

- Вставай, бо зiпх­ну! - крик­ну­ла Мот­ря.

- Ану пхни, чи по­ду­жаєш? - про­мо­вив Кар­по й ос­мiх­нув­ся.

- Тiкай, бо, їй-бо­гу, пхну. Я не по­див­люсь то­бi в вi­чi, - крик­ну­ла Мот­ря й за­мах­ну­лась на Кар­па вiх­тем. Чер­во­на гли­на бриз­ну­ла трьома кров'яни­ми кра­пелька­ми на бi­лу Кар­по­ву со­роч­ку.

Карпо схо­пив­ся й за­че­пив но­гою гли­ня­ник. Гли­ня­ник пе­ре­ки­нув­ся й по­ко­тивсь з гор­би­ка. Кар­по обер­нув­ся, щоб не за­ма­зать чо­бiт, i за­че­пив п'ятою дру­го­го гли­ня­ни­ка з бi­лою гли­ною, що сто­яв ко­ло са­мо­го по­ро­га. Гли­ня­ник по­ко­тив­ся на се­ре­ди­ну дво­ру, а за ним прос­тяг­ла­ся бi­ла стеж­ка, не­на­че хто прос­те­лив од по­ро­га бi­лий руш­ник.

- Чи ти зду­рiв, чи ти збо­же­во­лiв! - крик­ну­ла Мот­ря на ввесь двiр. - Ой ли­шеч­ко ме­нi! Що ж оце бу­де, як ма­ти на­дiй­дуть з яр­мар­ку?

Карпо сто­яв се­ред дво­ру й ос­мi­хав­ся. Вiн нi­ко­ли не смi­яв­ся га­разд, як смi­ються лю­ди. Йо­го на­суп­ле­не, жов­ту­ва­те ли­це не роз­вид­ню­ва­лось на­вiть то­дi, як гу­би ос­мi­ха­лись.

- Вiзьми ж та поп­ри­би­рай, бо я не знаю, що це ме­нi ма­ти ска­жуть. Це ж ма­ти ку­пи­ла на яр­мар­ку вальок отiєї чер­во­ної гли­ни за цi­ло­го п'ята­ка, - про­мо­ви­ла Мот­ря жа­лiб­ним го­ло­сом.

- Ану, Мот­ре, зап­лач! Я ще зро­ду не ба­чив, як дiв­ча­та за гли­ня­ни­ка­ми пла­чуть.

- Добрi смiш­ки! Як вiзьму оцього вiх­тя та об­ма­жу то­бi го­ло­ву, то ти бiльше не бу­деш ме­нi гли­ня­ни­кiв пе­ре­вер­тать.

Мотря на­хи­ли­лась, вхо­пи­ла з зем­лi вiх­тя з чер­во­ною гли­ною i вже за­мах­ну­лась, щоб ки­нуть ним на Кар­па

- Не сердься: най­му завт­ра му­зи­ки, - про­мо­вив Кар­по.

Мотря ба­чи­ла, що Кар­по за­ли­цяється до неї, i здер­жу­ва­ла свiй гнiв. Дру­го­му па­руб­ко­вi во­на б i справ­дi об­ма­за­ла гли­ною по­ти­ли­цю.

Тiльки що Мот­ря за­мах­ну­лась вiх­тем, за вер­ба­ми за­то­рох­тiв кiнський вi­зок. Мот­ря опус­ти­ла ру­ку.

- Боже мiй! Їй-бо­гу, ма­ти з батьком їдуть з яр­мар­ку. Кар­по ско­чив че­рез пе­ре­лаз i пi­шов по­пiд ти­ном. По дру­гий бiк ву­ли­цi ко­тив­ся вi­зок i пiд­ко­тив­ся пiд во­ро­та. Дов­биш­ка за­раз уг­ля­дi­ла пiд ха­тою двi сму­ги роз­ли­тої гли­ни i два гли­ня­ни­ки, що ка­ча­ли­ся се­ред дво­ру.

- А це, дiв­ко, що та­ке? - крик­ну­ла ма­ти з во­за. - Чи ти п'яна, чи тве­ре­за, що по­пе­ре­ки­да­ла се­ред дво­ру гли­ня­ни­ки?

- Та тут ус­ко­чив у двiр чийсь ка­бан. Як по­ча­ла я га­няться за ним а вiн, прок­ля­тий, як дре­ме­нув по­пiд ха­тою, то й по­пе­ре­вер­тав обид­ва гли­ня­ни­ки, - го­во­ри­ла Мот­ря.

- Це, ма­буть, ря­бий Па­рас­чин кнур? Вiн, ка­торж­ний, ска­кає че­рез ти­ни, як со­ба­ка, - про­мо­ви­ла ма­ти. - Чом же це ти не пiд­ве­ла пер­ше при­пiч­ка, та за­хо­ди­лась ко­ло призьби? - го­во­ри­ла ма­ти, ввiй­шов­ши в ха­ту.

- Оце, гос­по­ди! Чом та чом? - крик­ну­ла й со­бi Мот­ря. - Як­би не той ка­торж­ний кнур, бо­дай вiн лус­нув, я б до­сi все дi­ло по­ро­би­ла, - ска­за­ла Мот­ря, ос­мi­ха­ючись до стi­ни.

Карпо тим ча­сом прий­шов до­до­му й зас­тав уже батька й ма­тiр до­ма. Тiльки що вiн увiй­шов у двiр, батько спи­тав йо­го:

- Де ж це ти, Кар­пе, був? Мо­же, роз­ко­пу­вав шлях че­рез го­ру?

- Через яку го­ру? - спи­тав Кар­по, не див­ля­чись на батька.

- А че­рез оту-о! Хi­ба не ба­чиш? - ска­зав Кай­даш, по­ка­зу­ючи ру­кою на кру­тий шпиль, що тро­хи не ви­сiв над йо­го сад­ком. - Я ж вам обом ка­зав, щоб ви тро­хи роз­ко­па­ли до­ро­гу навс­ко­си. Од­на­че сьогод­нi не мож­на жа­ти, а ко­пать мож­на.

- Хiба я зду­рiв, щоб го­ри роз­ко­пу­вав, - сер­ди­то обiз­вав­ся Кар­по.

- А як же ми во­зи­ти­ме­мо сно­пи? - ска­зав батько.

- Так, як i во­зи­ли, - -зне­хо­тя ска­зав Кар­по.

- А хi­ба ж ма­ло осiв ми там по­ла­ма­ли?

- То ще з од­ну або зо двi по­ла­маємо. Цi­лий ку­ток їздить че­рез го­ру, а я бу­ду її роз­ко­пу­вать. Оце справ­дi шту­ка!

- А хто ж її роз­ко­пає, як ми не поч­не­мо? Ко­мусь тре­ба по­чать, - ска­зав батько.

- Як хтось поч­не, то й я ко­пирс­ну зас­ту­пом скiльки там ра­зiв, - ска­зав Кар­по i пi­шов у ха­ту.

- I я так са­мо, - обiз­вав­ся Лав­рiн та й со­бi пi­шов у ха­ту.

Старий Кай­даш тiльки ру­кою мах­нув, розп­ря­га­ючи во­ли: бу­ли па­ни, шля­ху не роз­ко­па­ли, нас­та­ла во­лость, а шлях все-та­ки не роз­ко­па­ний.