Кайдашева сімʼя

- Брешеш! Я не про­пив гро­шей. Осьдеч­ки гро­шi, та то­бi не дам, - ска­зав Кай­даш, вда­рив­ши ру­кою за­мiсть ки­ше­нi по при­пiч­ку. - Ду­лю вiзьмеш, а не гро­шi.

- От те­пер, та­ту, вже не бу­де­те в во­дi по­то­па­ти та од наг­лої смер­тi по­ми­рать, - обiз­вав­ся з ла­ви Кар­по нас­мiш­ку­ва­тим го­ло­сом.

- А ти чо­го об­зи­ваєшся? Ма­те­рi твоїй сторч та й борщ! Спи отам, ко­ли лiг, а то я те­бе па­ли­цею звер­ху, - ска­зав Кай­даш, за­то­чив­шись i впав­ши на лав­ку.

- I го­дi вже то­бi! Ще ма­ло то­го кри­ку, - спи­ня­ла ма­ти Кар­па.

Кайдаш ки­нув сви­ту на ла­ву в ку­ток, зва­лив­ся, але не дiс­тав го­ло­вою до сви­ти. Го­ло­ва стук­ну­ла, не­на­че хто ки­нув на ла­ву гар­бу­за. Вiн як упав, так i зах­рiп на всю ха­ту. Кай­да­ши­ха по­га­си­ла ка­га­нець, i в ха­тi все стих­ло i вти­хо­ми­ри­лось. Тiльки со­ба­ки над­во­рi ще дов­го бре­ха­ли, розд­ра­то­ва­нi кри­ком та свiт­лом у ха­тi в та­ку пiз­ню до­бу.

Всi пос­ну­ли в ха­тi, тiльки Кар­по дов­го не спав i все не­на­че ба­чив пiд зе­ле­ною яб­лу­нею свою мрiю в чер­во­них кiс­ни­ках на го­ло­вi та в чер­во­но­му на­мис­тi з ду­ка­чем.

II

Другого дня, в су­бо­ту, на свя­то па­ли­ко­пи, Кай­даш з жiн­кою поїхав на яр­ма­рок, зве­лiв­ши си­нам заб­рать зас­ту­пи та роз­ко­пать тро­хи до­ро­гу з го­ри. Кар­по й Лав­рiн зос­та­лись до­ма. Ми­нув день. Сон­це сто­яло на ве­чiрньому пру­зi, а Кай­даш не вер­тав­ся до­до­му. Кар­по на­ки­нув свит­ку на пле­чi й пi­шов на той ку­ток, де жи­ла Мот­ря Дов­би­шiв­на. Од учо­рашнього дня во­на не ви­хо­ди­ла в йо­го з дум­ки.

Довбиш був ба­га­тий чо­ло­вiк; вiн жив на са­мо­му кiн­цi се­ла, там, де гли­бо­кий яр вхо­див у лiс вузьким кли­ном. В са­мо­му кут­ку то­го яру бли­щав ма­ленький Дов­би­шiв ста­во­чок. Над став­ком сто­яла Дов­би­ше­ва ха­та, вся в че­реш­нях. Од ву­ли­цi бу­ло вид­но тiльки край бi­лої стi­ни з сi­неш­нi­ми две­ри­ма. Гус­тi ви­со­кi виш­нi зов­сiм зак­ри­ва­ли од ву­ли­цi вiк­на й стi­ни, на­че гус­тий лiс.

Карпо йшов по­ма­леньку, ско­са пог­ля­да­ючи на Дов­би­шiв двiр. Пе­ред ним блис­нув ву­гол бi­лої стi­ни, пiд­пе­ре­за­ний вни­зу чер­во­ною призьбою; за­чор­нi­ли чор­ною пля­мою од­чи­не­нi две­рi з од­вiр­ка­ми, по­мальова­ни­ми яс­но-синьою фар­бою з чер­во­ною вузькою смуж­кою навк­ру­ги. Дов­би­ше­ва ха­та бу­ла но­ва, ве­ли­ка, доб­ре вши­та, з чи­ма­ли­ми вiк­на­ми. Ко­ло вi­кон ви­сi­ли вi­кон­ни­цi, по­мальова­нi яс­но-синьою фар­бою.

Карпо став за дво­ром i спер­ся на во­ро­та. Мот­ря вий­шла з ха­ти з гли­ня­ни­ком у ру­ках. Во­на зби­ра­лась ма­зать чер­во­ною гли­ною при­пi­чок. Дру­гий гли­ня­ник з бi­лою гли­ною сто­яв ко­ло по­ро­га.

- Будь здо­ро­ва, чор­ноб­ро­ва! - ска­зав Кар­по, не здiй­ма­ючи бри­ля i ле­генько кив­нув­ши го­ло­вою.

- Будь здо­ров, не­чор­ноб­ро­вий! - обiз­ва­лась Мот­ря.

- А йди, ли­шень, сю­ди, Мот­ре, щось маю то­бi ка­зать.

- Як схо­чеш, то й сам прий­деш. З чор­ня­вим пос­то­яла б, а ру­до­му - зась.

Карпо був бi­ля­вий, але во­лос­ся на йо­го го­ло­вi звер­шеч­ку бу­ло тро­хи ру­ду­ва­те.

- А хi­ба ж я ру­дий? То тiльки со­бак драж­нять ру­ди­ми, - ска­зав Кар­по.

Мотря сто­яла пiд ха­тою про­ти бi­лої стi­ни. Ви­со­ка на зрiст, рiв­на ста­ном, але не ду­же тон­ка, з кре­мез­ни­ми но­га­ми, з ру­ка­ва­ми, по­за­ка­чу­ва­ни­ми по лiк­тi, з чор­ни­ми ко­са­ми, во­на бу­ла нi­би на­мальова­на на бi­лiй стi­нi. За­го­рi­ле рум'яне ли­це ще ви­раз­нi­ше ма­лю­ва­лось з чор­ни­ми тон­ки­ми бро­ва­ми, з тем­ни­ми блис­ку­чи­ми, як те­рен, об­ли­тий до­щем, очи­ма. В ли­цi, в очах бу­ло роз­ли­те. щось гост­ре, пал­ке, га­ря­че, бу­ло вид­но ро­зум з зав­зят­тям i тро­хи з злiс­тю. Сон­це би­ло на Мот­рю ко­сим про­мiн­ням, ос­вi­чу­ва­ло її з од­но­го бо­ку, об­ли­ва­ло жов­то­га­ря­чий кiс­ник на го­ло­вi та чер­во­не на­мис­то на шиї.

- Мотре! Чи до­ма твiй батько та ма­ти? - спи­тав Кай­да­шен­ко з-за во­рiт.

- Нема, поїха­ли на яр­ма­рок. А то­бi на­що?

- Так со­бi пи­таю, - ска­зав Кар­по i по­ма­леньку, не ха­па­ючись, пе­ре­лiз че­рез пе­ре­лаз у двiр.

- Чого це ти, Кай­да­шен­ку, ла­зиш че­рез на­шi пе­ре­ла­зи? На­шi по­ро­ги для те­бе ду­же низькi, - ска­за­ла Мот­ря.

Карпо не за­чi­пав дiв­чат, не жар­ту­вав з ни­ми. Дiв­ча­та зва­ли йо­го гор­дим.

- Та хоч би й ви­со­кi, то пе­рес­ко­чи­мо. Здо­ро­ва бу­ла, Мот­ре! - ска­зав Кар­по, по­да­ючи їй ру­ку.

Мотря ру­ки не по­да­ла i пiдс­та­ви­ла гли­ня­ни­ка. Кар­по взяв її за ру­ку ви­ще од лiк­тя зда­вив так, що Мот­ря крик­ну­ла на ввесь двiр.

- Оцього я вже не люб­лю! - крик­ну­ла Мот­ря.

- Мотре! Хто то­бi ку­пив отi чер­во­нi кiс­ни­ки?

- Купив хтось, та не ска­жу. Не пи­тай, бо ста­рий бу­деш, - зад­рi­бо­тi­ла Мот­ря й блис­ну­ла дво­ма ряд­ка­ми ма­леньких дрiб­неньких зу­бiв.

- Та по­кинь ото­го гли­ня­ни­ка! - ска­зав Кар­по i хо­тiв од­нять од неї дра­но­го горш­ка.

Мотря сiп­ну­ла гли­ня­ни­ка до се­бе; шма­ток горш­ка зос­тав­ся в Кар­по­вих ру­ках. Чер­во­на гли­на по­ли­лась по зем­лi.