Кайдашева сімʼя

В шин­ку бу­ло кiлька чо­ло­вi­кiв. За сто­лом си­дiв йо­го кум з ли­си­ною на всю го­ло­ву. Кай­даш сiв з ни­ми за стiл i по­чав ба­ла­ка­ти, ви­пив­ши чар­ку го­рiл­ки.

- Оце, ку­ме, так на­то­мив­ся, аж спи­на бо­лить, - про­мо­вив Кай­даш.

- Що ж ти та­ке важ­ке ро­бив? - спи­тав йо­го кум.

- Та все ла­год­жу во­зи та пiд­роб­ляю осi. Ота ме­нi ка­торж­на го­ра пот­ро­щи­ла не од­но­го во­за! А вже скiльки я осiв по­ла­мав че­рез ту iро­до­ву го­ру, то й по­лi­чи­ти не мож­на.

Дорога в се­ло йшла ко­ло са­мо­го Кай­да­ше­во­го го­ро­ду. Во­на спус­ка­лась з кру­то­го шпи­ля, як з пе­чi. Во­зи з сно­па­ми ча­сом ко­ти­лись з го­ри i тяг­ли вниз за со­бою й во­лiв.

- То зас­тав си­нiв тро­хи роз­ко­пать шлях, - ска­зав кум.

- А хi­ба ж я один во­зи­ти­му ту­дою сно­пи? Ад­же ж i ти во­зиш. Чом би пак i то­бi не роз­ко­па­ти, - ска­зав Кай­даш, ви­пи­ва­ючи дру­гу чар­ку.

- Нема, бач, ме­нi дi­ла. Нi­би я сид­жу, згор­нув­ши ру­ки, - обiз­вав­ся чо­ло­вiк, - а во­но бу­ло б ду­же доб­ре роз­ко­пать воз­вiз, та ще там трош­ки навс­ко­си.

- Авжеж навс­ко­си, щоб, бач, бу­ло не так кру­то: так, при­мi­ром, од то­го ча­га­ря та до мо­го ти­ну, - ска­зав Кай­даш, ще й пальцем мах­нув навс­ко­си.

- Або хоч i так, при­мi­ром, навс­ко­си од тво­го ти­ну, де стоїть ста­ра гру­ша, та до ча­гар­ни­ка, - ска­зав кум i мах­нув пальцем навс­ко­си на дру­гий бiк. - От i во­зи бу­ли б цi­лi.

- Так бу­ло б ще луч­че… та ще як­би взя­ти зас­ту­пом по­за тим су­чим гор­бом по­пiд са­мим ти­ном, - ска­зав Кай­даш, ви­пив­ши чар­ку i за­па­лив­ши люльку. Та вже й по­са­ди­ло той горб, не­на­че оту гу­лю на твоїй ли­си­нi, ку­ме! Вже той ка­торж­ний горб си­дить ме­нi отут у пе­чiн­ках.

- Коли б ти знав, то я вже че­рез йо­го пi­дiр­вав­ся: ме­не вже по­ру­ха взя­ла. Ко­ли не їдь, то все пiд­пи­рай во­за спи­ною, - ска­зав кум, - всю спи­ну по­ко­лов iк бi­со­во­му батько­вi.

- Та, здається, ку­ме, i ти сам ко­тив­ся з тiєї го­ри з своєю Ган­ною, вер­та­ючись з хрес­тин? - обiз­вав­ся з кут­ка чо­ло­вiк.

- I як тi лю­ди їзди­ли з та­кої го­ри i не роз­ко­па­ли, од­ко­ли Се­ми­го­ри сто­ять, - го­во­рив Кай­даш, на­ли­ва­ючи чар­ку з квар­ти.

Вже сон­це зай­шло, вже ста­ло над­во­рi по­но­чi, а Кай­даш усе пив у шин­ку, до­ки не про­пив по­ло­ви­ни гро­шей, i вже п'яний по­тяг­ся до­до­му.

Кайдашиха з си­на­ми вже по­ве­че­ря­ла. Вже в ха­тi по­ля­га­ли спать, як батько зас­ту­кав у две­рi.

- Жiнко, од­чи­няй! - зак­ри­чав Омелько й по­чав лу­пить з усiєї си­ли ку­ла­ком у две­рi.

- А де ж ти, во­ло­цю­го, во­ло­чив­ся до цього ча­су? - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха з ха­ти. - Не од­чи­ню! Но­чуй над­во­рi, ко­ли про­пив гро­шi. Про ме­не, ля­гай там пiд ти­ном.

- Одчини, бо вiк­на поб'ю! - ре­пе­ту­вав Кай­даш i лу­пив у две­рi но­гою так, що по­га­ненькi две­рi аж то­рох­тi­ли.

- Як поб'єш, то й повс­тав­ляєш. Од­на­че завт­ра в Бо­гус­ла­вi яр­ма­рок, - обiз­ва­лась з ха­ти жiн­ка.

Лаврiн ус­тав i од­чи­нив батько­вi две­рi. Батько пе­рес­ту­пив по­рiг, за­то­чив­ся, по­ми­нув хат­нi две­рi та й пi­шов ла­пать стi­ни в тем­них сi­нях. За­мiсть две­рей вiн на­ла­пав дра­би­ну й зва­лив її, пот­ра­пив на дiж­ку з во­дою, ски­нув кру­жок i шу­бовс­нув у во­ду обо­ма ру­ка­ми.

Кайдашиха на­но­си­ла пов­нi­сiньку дiж­ку во­ди. Во­да че­рез верх по­ли­лась до­до­лу.

- Жiнко! Де ти у вра­жо­го си­на дi­ла две­рi? - кри­чав Кай­даш. - Чи це я влiз у ста­вок? По­ка­ра­ла ме­не свя­та п'ятiн­ка! Прий­деться про­пас­ти.

Кайдашевi зда­ва­лось, що вiн iде че­рез ву­зеньку греб­лю по­пiд вер­ба­ми i що вiн шу­бовс­нув з греб­лi у ста­вок.

- Хiба ж ти не ба­чиш, що ти в сi­нях, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха.

- А мо­же, це я згу­бив очi на греб­лi? Нi­чо­гi­сiнько не ба­чу! їй-бо­гу, нi­чо­гi­сiнько! А мо­же, кум по­ви­ди­рав ме­нi баньки з ло­ба, - го­во­рив Кай­даш сам до се­бе, - оце ли­ха моя го­ди­нонька! Як же оце я прий­ду до­до­му без очей?

Кайдаш мах­нув ру­кою й за­че­пив гор­щик на по­ли­цi. Гор­щик по­ле­тiв Кай­да­ше­вi на го­ло­ву й геп­нув об зем­лю.

- Яка це iро­до­ва ду­ша ки­дається горш­ка­ми? Ма­ру­сю! Та не ки­дай­ся-бо! При… при­ся­га­юсь, що вже бiльше не бу­ду.

Кайдашиха схо­пи­лась з пос­те­лi, ки­ну­лась до пе­чi й по­ча­ла роз­ду­ва­ти жар, при­ту­лив­ши до йо­го су­ху трiс­ку. Во­гонь блис­нув на всю ха­ту i по­лив­ся че­рез од­чи­не­нi две­рi в сi­ни.

- О! Кум вер­нув ме­нi очi. Пост­ри­вай же, ли­сий дiдьку! Я то­бi завт­ра… я то­бi од­дя­чу!

I з ти­ми сло­ва­ми Кай­даш влiз у ха­ту. Ли­це йо­го бу­ло жов­те, як вiск. Ру­ка­ва по лiк­тi бу­ли мок­рi, i з їх тек­ла патьока­ми во­да. На зем­лi з'яви­лись смуж­ки з во­дя­них кра­пель, не­на­че раз­ки на­мис­та, роз­ки­да­нi й поп­лу­та­нi на всi ла­ди.

- Побила ме­не ли­ха го­ди­на та не­щас­ли­ва! - за­го­мо­нi­ла Кай­да­ши­ха. - З чим же ти поїдеш завт­ра на яр­ма­рок, ко­ли про­пив гро­шi? Тре­ба со­лi, тре­ба горш­кiв, тре­ба смо­ли. Чим ти бу­деш ма­за­ти во­зи? Нас­тає во­зо­ви­ця. Та тре­ба де­чо­го на­ку­пить iк ве­сiл­лю. Ад­же ж ду­маєш же­нить си­на.