Кайдашева сімʼя

- Я ду­ма­ла, доч­ко, що ти вже од нас од­цу­ра­лась. Жда­ла я те­бе в гос­тi, в вiк­на виг­ля­да­ла, та вже й пе­рес­та­ла.

- Не пус­кав нас батько, не пус­ка­ла й ма­ти, - ска­зав Лав­рiн, - в жни­ва бу­ло ду­же ба­га­то ро­бо­ти.

- Чого ж це ти, доч­ко, так розп­ла­ка­лась? Ма­буть, ду­же ну­ди­лась за Бiєвця­ми та за на­ми, - го­во­ри­ла ма­ти, - при­ви­кай, сер­це, до чу­жо­го се­ла та до но­вої рiд­нi. Ад­же ж лю­ди якось зви­ка­ють. Не­дур­но ж ка­жуть: дiв­ка, як вер­ба: де по­са­ди, то прий­меться.

- Не так лег­ко, ма­мо, прий­ня­тись, - го­во­ри­ла Ме­лаш­ка, - ко­ли по­са­ди­ли нi­би на га­ря­чо­му пiс­ку.

Мати за­ду­ма­лась: во­на до­га­да­лась, який то був га­ря­чий пi­сок.

- У нас бу­ла, як, ро­жа цвi­ла, а те­пер та­ка ста­ла, як квiт­ка в'яла, - ска­за­ла Ба­ла­ши­ха сло­ва­ми пiс­нi, роз­див­ля­ючись на свою доч­ку. - Чо­го ти, доч­ко, зблiд­ла та на­че пи­лом при­па­ла? I го­лос твiй став та­кий ти­хий та смут­ний.

- Нема ме­нi од чо­го цвiс­ти. Як­би не Лав­рiн, то я б, здається, лад­на й до вас вер­ну­тись.

- Не мож­на, доч­ко! Зав'яза­ла го­лi­воньку, не розв'яжеш до­вi­ку, - ска­за­ла Ба­ла­ши­ха, ос­мi­ха­ючись че­рез сльози.

Матерi все зда­ва­лось, що Ме­лаш­ка ну­диться в Бiєвцях, що во­на ще ду­же мо­ло­да й жал­кує за дi­воцькою кра­сою та за чор­ною ко­сою. Во­на не ду­ма­ла, що Ме­лаш­цi бу­ло важ­ко в свек­ру­хи.

- Звикай, сер­це! Як я вий­шла за­мiж за тво­го батька, то й я пла­ка­ла, а да­лi звик­ла. Та­ка вже жi­но­ча до­ля.

Мелашка об­цi­лу­ва­ла ма­леньких бра­тiв i сес­тер, розв'яза­ла хуст­ку з гос­тин­ця­ми. Дi­ти вкри­ли хуст­ку, як му­хи мед, а в тiй хус­ти­нi бу­ло вся­ко­го доб­ра: i го­рi­хи з на­сiн­ням, i гру­шi, й яб­лу­ка, ще й ме­дя­ни­ки. Дi­ти аж плес­ка­ли в до­ло­нi та ще­бе­та­ли на всю ха­ту.

Балашиха зас­те­ли­ла стiл ска­тер­тею, пос­та­ви­ла пляш­ку з го­рiл­кою. Ба­лаш час­ту­вав зя­тя, а Ме­лаш­ка з ма­тiр'ю пiш­ла в са­док, жа­лi­лась на свек­ру­ху й свек­ра, вип­ла­ка­ла всi сльози, що зiб­ра­лись за всi жни­ва, i по­ли­ла ни­ми ма­те­рин са­док. Ма­ти сто­яла пiд виш­нею та й со­бi пла­ка­ла.

- Я тиж­ня не про­бу­ла в свек­ру­хи i вже сльоза­ми об­ли­ла­ся, - го­во­ри­ла Ме­лаш­ка. - Як­би Лав­рiн не ос­ту­пав­ся за мною, то во­ни б ме­не з'їли. А збо­ку че­рез сi­ни жи­ве Кар­по­ва Мот­ря, на­че лю­та змiя, не сприяє ме­нi че­рез свек­ру­ху. Зас­ку­буть, зак­лю­ють во­ни ме­не, ма­мо, як ли­хi шу­ля­ки го­луб­ку.

- То ти, доч­ко, не по­ту­рай свек­ру­сi. Ад­же Мот­ря не мов­чить, то й ти не мов­чи:

- Коли, ма­мо, кру­гом ме­не все чу­жi лю­ди, чу­жий рiд, чу­же се­ло. Я од­на, як би­ли­на в по­лi, а во­ни всi на-ме­не, як вi­тер на би­ли­ну.

Поплакала Ме­лаш­ка з ма­тiр'ю в сад­ку, ввiй­шла в ха­ту, сi­ла за стiл по­луд­ну­вать i не по­луд­ну­ва­ла.

"Якби ме­нi пе­рек­ли­кать сю­ди Лав­рi­на, я б на­вi­ки зос­та­лась у ма­те­рi!" - ду­ма­ла Ме­лаш­ка, пог­ля­да­ючи на убо­гу ха­ти­ну.

Мелашка по­си­дi­ла в батькiв до ве­чо­ра, пiш­ла до су­сiд, по­ба­чи­лась з су­сi­да­ми, на­го­во­ри­лась i вже смер­ком розп­ро­ща­лись з рiд­нею. Пе­рей­шла во­на двiр до во­рiт i стеж­ку об­ли­ла слiзьми. Йшла во­на до­ли­ною да все ог­ля­да­лась на­зад на батько­ву ха­ту; вий­шла на го­ру, ще раз по­ди­ви­лась на виш­не­вий са­до­чок.

"Прощай, мiй спо­кою! Мiй вi­ноч­ку, виш­не­вий батькiв са­доч­ку!" - по­ду­ма­ла Ме­лаш­ка i пiш­ла се­лом до­до­му з Лав­рi­ном.

Вже вно­чi пiз­ненько во­ни прий­шли до­до­му. "Пот­ри­вай же, Мот­ре, за­мi­та­ла я сi­ни, ви­но­си­ла i своє й твоє смiт­тя, а завт­ра не ви­не­су, - ду­ма­ла Ме­лаш­ка, зга­ду­ючи на­пу­тiн­ня своєї ма­те­рi, - не­хай вже лає ма­ти, а то й во­на кри­чить".

Другого дня Ме­лаш­ка ви­ме­ла свою ха­ту i по­ло­ви­ну сi­ней, не­на­че мо­туз­ком од­мi­ря­ла.

- Як ви­ме­ла рiв­ненько! Чи не по­ясом мi­ря­ла сi­ни? - пи­та­ла Мот­ря в Ме­лаш­ки.

- А хоч би й по­ясом, що то­бi до то­го! Не бу­ду мес­ти твоєї по­ло­ви­ни сi­ней та ви­но­сить тво­го смiт­тя, - ска­за­ла Ме­лаш­ка.

- А хi­ба ж ти не мi­ря­ла сi­ней мо­туз­ком, як ма­за­ла дiл та стi­ни? - обiз­ва­лась Кай­да­ши­ха. - Мi­ряєте ви, бо­дай: вже мi­ря­ла вас ли­ха го­ди­на!

Од то­го ча­су Ме­лаш­ка знай­шла со­бi ще од­но­го во­ро­га. Мот­ря не да­ва­ла їй пе­рей­ти сi­ни: во­на бу­ла сер­ди­та на Ме­лаш­ку за те прок­ля­те смiт­тя. Од то­го ча­су в ха­тi гриз­ла Ме­лаш­ку свек­ру­ха, в сi­нях та над­во­рi сте­рег­ла її Мот­ря.