Кайдашева сімʼя

- Онде ве­ли­ка лаврська дзвi­ни­ця, а ото ко­ло неї са­ма Лав­ра, а то да­лi свя­та Со­фiя, а то свя­та Вар­ва­ра, - го­во­ри­ла во­на.

Молодицi во­ди­ли очи­ма слiд­ком за її ру­кою, а Ме­лаш­ка сто­яла, мов кам'яна. Тi зо­ло­тi вер­хи та бi­лi дзвi­ни­цi зда­ва­ли­ся для неї яко­юсь див­ною каз­кою. Во­на впер­ше йшла до Києва. Про­ча­ни пе­рей­шли бiр i прий­шли на зас­та­ву. На зас­та­вi сто­яла чер­нич­ка й при­че­пи­лась до їх:

- Спасайтеся, лю­ди доб­рi! Не­хай вас гос­подь спа­сеть i по­ми­лує. Йдiть го­вi­ти в наш мо­нас­тир на По­до­лi до свя­то­го Фро­ла й Лав­ра. У нас бiльше мо­щей, нiж у дру­гих мо­нас­ти­рях; у нас є част­ка мла­ден­ця, уби­то­го Iро­дом, є ри­за хрис­то­ва i кров з хрис­то­вих ран, i пiр'я ар­хан­ге­ла Гав­риїла, й мо­ло­ко бо­го­ро­ди­цi.

Прочани при­бу­ва­ли до зас­та­ви сот­ня­ми. Чер­ни­ця на­мов­ля­ла й за­ма­ню­ва­ла їх до сво­го мо­нас­ти­ря. Сот­ня про­чан пiш­ла за нею. На дру­гих зас­та­вах так са­мо сто­яли чер­ни­цi й за­тя­га­ли до се­бе бо­го­мольцiв.

Баба Па­лаж­ка не пос­лу­ха­ла чер­ни­цi. Во­на гор­до­ви­то од­ка­за­ла, що вже йде в Київ їсти двад­цять пер­шу пас­ку й знає всi церк­ви й мо­нас­ти­рi.

Надвечiр Па­лаж­ка при­ве­ла про­чан у Лав­ру.

- Чи тут той лев, що з ро­та в йо­го те­че во­да? - спи­та­ла Ме­лаш­ка.

- Де там то­бi тут! - гор­до­ви­то ска­за­ла Па­лаж­ка. - По­ка­жу то­бi й ле­ва, а це, бач, ве­ли­ка дзвi­ни­ця, а оце Лав­ра; тут ле­жать мо­щi свя­то­го Фе­одо­сiя…

Мелашка гля­ну­ла на дзвi­ни­цю i тро­хи зля­ка­лась. Для неї чо­гось зда­ва­лось, що дзвi­ни­ця впа­де на неї й роз­ча­вить її.

Прочани пiш­ли в церк­ву. В ве­ли­кiй лаврськiй церк­вi йшла одп­ра­ва. То бу­ло са­ме на страсть в чис­тий чет­вер. Вся ве­ли­ка церк­ва нi­би па­ла­ла свiч­ка­ми i бу­ла на­би­та на­ро­дом. По церк­вi не­на­че, роз­ли­ва­лось ог­ня­не мо­ре, за­ли­ва­ло за­кут­ки, йшло по­за стов­па­ми, пе­ре­хо­ди­ло на стi­ни, спа­лах­ну­ло на ви­со­ко­му iко­нос­та­сi до са­мої ба­нi, роз­то­пи­ло на щи­ре зо­ло­то iко­нос­тас i по­вис­ло пiд ба­ня­ми ог­ня­ни­ми крап­ля­ми на па­нi­ка­ди­лах. Пiс­ля кож­ної єван­ге­лiї дзво­ни­ли в дзво­ни. Се­ред церк­ви ви­хо­ди­ли чен­цi, ста­ва­ли пiвк­ру­гом i спi­ва­ли страс­нi пiс­нi.

Палажка й Ме­лаш­ка пос­вi­ти­ли свої свiч­ки й впа­ли нав­ко­лiш­ки. Со­рок душ чен­цiв у чор­них кло­бу­ках спi­ва­ли се­ред церк­ви та­кi жа­лiб­нi пiс­нi, не­на­че хо­тi­ли вип­ла­ка­ти в пiс­нях всес­вiтнє го­ре. То був не жаль, не плач го­ря, а який­сь слiз­ний крик, якесь мо­ре слiз, що зли­ва­лось ти­ся­чi лiт, i зли­лось до­ку­пи, i по­ли­лось пiс­ня­ми з гру­дей. Здається, в то­му мо­рi слiз тек­ли рi­ки на­род­но­го го­ря од са­мо­го по­чат­ку свi­ту, го­ря од хо­ло­ду й го­ло­ду, од ме­ча, од ог­ню, од та­тар, од ца­рiв, од па­нiв, од жи­дiв, од ду­жо­го й ба­га­то­го, од ди­ко­го звi­ра…

Якась надз­ви­чай­на ту­га ли­ла­ся слiзьми з тих дав­нiх лаврських пi­сень, скла­де­них сот­нi лiт… I Па­лаж­ку, i Ме­лаш­ку зда­ви­ло за сер­це. В тих сльозах спi­ву нi­би тек­ли рi­ки їх влас­них слiз од їх бiд­нос­тi, од пан­щи­ни, од мос­ковських та польських за­ку­цiй, од давнього польсько­го яр­ма, од жи­дiвсько­го здирст­ва… Па­лаж­ка пла­ка­ла, аж ри­да­ла, Ме­лаш­ка нi­би по­чу­ла в тих пiс­нях, впiз­на­ла своє го­ре в свек­ру­ши­нiй ха­тi i за­ли­лась слiзьми.

- Рятуй ме­не, бо­же! Ря­туй, бо я, мо­ло­да, за­ги­ну! - мо­ли­ла­ся Ме­лаш­ка, сто­ячи нав­ко­лiш­ки ко­ло Па­лаж­ки й за­ли­ва­ючись слiзьми.

Вони вий­шли з церк­ви. Над­во­рi бу­ла пiв­нiч. З церк­ви ви­си­па­ла си­ла на­ро­ду. Ко­ло Лав­ри бу­ла гос­ти­ни­ця тiльки для па­нiв. Весь на­род по­ко­том лiг кру­гом церк­ви на кам'яних пли­тах. Ба­га­та Лав­ра не спро­мог­ла­ся пос­та­ви­ти гос­ти­ни­цю для на­ро­ду, хоч за­ба­га­тi­ла на­род­ни­ми грiш­ми.

Висипали зо­рi на не­бi. Ме­лаш­ка не мог­ла зас­ну­ти. В неї над го­ло­вою нi­би ви­сi­ла дзвi­ни­ця, а в вiк­на виг­ля­да­ли здо­ро­вi дзво­ни. Во­на й ди­ву­ва­лась, i бо­ялась тих дзво­нiв та все роз­пи­ту­ва­ла в Па­лаж­ки про пе­че­ри, про свя­тих в пе­че­рах, за ле­ва та про пiр'я з ар­хан­ге­ла Гав­риїла. Для неї так хо­тi­лось по­ба­чи­ти всi ди­ва, що во­на не по­чу­ва­ла, як у неї бо­лi­ли но­ги, ни­ли ко­лi­на.

На дру­гий день ба­ба Па­лаж­ка по­ве­ла мо­ло­диць по церк­вах. До неї прис­та­ло ще з п'ятде­сят мо­ло­диць. Всi во­ни йшли за нею, на­че слiп­цi за по­во­да­та­рем. Па­лаж­ка во­ди­ла їх од од­ної церк­ви до дру­гої, так що про­ча­ни по­гу­би­ли лiк церк­вам. Про­ча­ни прий­шли в Со­фiю. Се­ред церк­ви на ам­во­нi сто­яв мит­ро­по­лi­танський стi­лець з чер­во­ною по­душ­кою. Один дзво­нар пок­лав на ту по­душ­ку об­ра­зок, пос­та­вив олив'яну та­рiл­ку, вда­рив пок­ло­на й пок­лав на та­рiл­ку ша­га. Ба­ба Па­лаж­ка й со­бi вда­ри­ла пе­ред стiльцем три пок­ло­ни, по­цi­лу­ва­ла об­ра­зок й ки­ну­ла на та­рiл­ку ша­га. За нею по­си­па­лись мо­ло­ди­цi. По­си­па­лись п'ята­ки на та­рiл­ку. Дзво­нар зiб­рав з та­рiл­ки гро­шi й схо­вав со­бi в ки­ше­ню.