Кайдашева сімʼя

- Що ти ка­жеш? Щоб ме­не мiй син, моя кров, та прив'язав на­ли­га­чем се­ред ви­го­ну на смiх лю­дям? - си­ча­ла Кай­да­ши­ха. - Ось я вiзьму мiш­ка та нап­ну то­бi на го­ло­ву мов ска­же­нiй со­ба­цi, бо ти нас усiх пе­ре­ку­саєш.

Кайдашиха ви­тяг­ла з-пiд ла­ви по­рожнього мiш­ка й ки­ну­лась до Мот­рi.

Карпо тiльки очi вит­рi­щив i не знав, ко­го слу­хать: чи вi­ша­ти жiн­ку, чи прив'язу­ва­ти на­ли­га­чем ма­тiр.

- Ти зло­дiй­ка! Ти пок­ра­ла в нас яй­ця! - кри­ча­ла Кай­да­ши­ха й ки­ну­лась до Мот­рi з мiш­ком у ру­ках.

- Брешеш, не до­ка­жеш! Ти са­ма зло­дю­га, бо обк­ра­да­ла ме­не, мою пра­цю цi­лий рiк. Я на те­бе ро­би­ла, як на па­на пан­щи­ну, - кри­ча­ла Мот­ря.

- А чом же ти ме­не не ки­да­ла, ко­ли то­бi бу­ло в ме­не по­га­но? - пи­ща­ла Кай­да­ши­ха. - Чом те­бе чор­ти не по­нес­ли на Бас­са­ра­бiю або за гра­ни­цю?

- Овва, че­рез та­ке пас­кудст­во та оце тi­ка­ла б за гра­ни­цю! Тi­кай са­ма хоч пiд шум, пiд греб­лю! - гвал­ту­ва­ла Мот­ря. - Ти зло­дю­га, ти вiдьма!

- Хто? Я? Я вiдьма? Я зло­дю­га? - си­ча­ла Кай­да­ши­ха. - Ось то­бi на!

Кайдашиха тик­ну­ла Мот­рi ду­лю й не пот­ра­пи­ла в нiс, та в око. Мот­ря вхо­пи­ла дер­ка­ча i су­ну­ла дер­жал­ном Кай­да­ши­сi прос­то ме­жи очi.

- Ой ли­шеч­ко! Ви­ко­ло­ла прок­ля­та змi­юка ме­нi око! - зап­ла­ка­ла Кай­да­ши­ха i вхо­пи­лась за пра­ве око.

В неї з ока по­тек­ла кров. Лав­рiн та Ме­лаш­ка по­ба­чи­ли кров i роз­лю­ту­ва­лись. Во­ни ки­ну­лись обо­ро­нять ма­тiр. Лав­рiн пхнув Мот­рю. Мот­ря да­ла стор­ча­ка на ла­ву. Кар­по ки­нув­ся обо­ро­ня­ти Мот­рю i пхнув Лав­рi­на. Лав­рiн уда­рив­ся об мис­ник. Три по­лу­мис­ки, за­хи­ще­нi Лав­рi­ном од наг­лої смер­тi, по­си­па­лись йо­му на го­ло­ву.

- Одривай, Кар­пе, ха­ту, бо я те­бе по­ки­ну з твоєю прок­ля­тою ма­тiр'ю, з твоїм iро­до­вим код­лом! - ре­пе­ту­ва­ла Мот­ря.

- У во­лость її, роз­би­ша­ку! В тюр­му її! Од­ри­вай, Лав­рi­не, їх ха­ту, бо я са­ма по­лi­зу та бу­ду зри­ва­ти ку­ли­ки.

Лаврiн i справ­дi роз­лю­ту­вав­ся. Вiн ухо­пив дра­би­ну, прис­та­вив до стрi­хи, вис­ко­чив на пок­рiв­лю й по­чав зри­ва­ти ку­ли­ки з Кар­по­вої ха­ти. Ку­ли­ки си­па­лись на зем­лю. На ха­тi заб­ли­ща­ли крок­ви й ла­ти, на­че су­хi реб­ра. Тим ча­сом Кай­да­ши­ха зу­мис­не роз­ма­за­ла кров по всьому ви­ду, за­ма­за­ла в кров па­зу­ху, по­вис­ми­ку­ва­ла з-пiд очiп­ка во­лос­ся та й по­бiг­ла до свя­ще­ни­ка, а по­тiм у во­лость i на­ро­би­ла там гвал­ту.

- Ой бо­же мiй! Дзво­нiть в усi дзво­ни! Кар­по з Мот­рею вби­ли Лав­рi­на, вби­ли Ме­лаш­ку, вби­ли й ме­не! Ря­туй­те, хто в бо­га вi­рує! - кри­ча­ла не своїм го­ло­сом Кай­да­ши­ха в во­лос­тi. - Скли­кай­те гро­ма­ду та за­раз, за­раз!

Волосний i пи­сар, по­ба­чив­ши пок­ри­вав­ле­ну Кай­да­ши­ху, по­ля­ка­лись i по­бiг­ли до Кай­да­шен­кiв. За ни­ми бiг­ла Кай­да­ши­ха та га­ла­су­ва­ла на все се­ло. Во­лос­ний з пи­са­рем при­бiг­ла в двiр i вгля­дi­ли жи­во­го Лав­рi­на. кот­рий си­дiв на ха­тi та зри­вав ку­ли­ки. З ха­ти ви­бiг­ла Ме­лаш­ка, здо­ро­ва й жи­ва, а за нею Мот­ря.

- Рятуйте ме­не! - го­ло­си­ла Мот­ря. - Як ме­не знай­дуть за­ру­ба­ну со­ки­рою, то не­хай уся гро­ма­да знає, що ме­не за­ру­ба­ла свек­ру­ха! Ря­туй­те, хто в бо­га вi­рує!

- Чого це ти, на­вiс­на, кри­чиш? - спи­тав го­ло­ва. - Ад­же ж ти жи­ва.

- Рятуйте ме­не, во­на ме­не вже вби­ла! - ре­пе­ту­ва­ла Кай­да­ши­ха.

- Чи ви по­ка­зи­лись, чи що? - ска­зав пи­сар. - Бi­гає по дво­рi й кри­чить, що її вже вби­ли. Що тут у вас скоїлось?

- Ось що скоїлось! - ткну­ла пальцем на око Кай­да­ши­ха.

- А ти що ро­биш ото на ха­тi? - гук­нув го­ло­ва до Лав­рi­на. За­раз ме­нi злазь та да­вай од­вiт пе­ред на­ми.

- Не злi­зу, до­ки не одiр­ву Кар­по­вої ха­ти, - го­во­рив Лав­рiн i швир­го­нув ку­ли­ком во­лос­но­му на го­ло­ву.

- Якого ти не­чис­то­го ки­даєшся ку­ли­ка­ми? За­раз ме­нi злазь, а то я по­лi­зу та сам те­бе стяг­ну, та всип­лю то­бi сот­ню рi­зок, - кри­чав во­лос­ний.

Лаврiн тро­хи про­хо­лов, зiр­вав­ши пiв­сот­нi ку­ли­кiв, i злiз до­до­лу. Во­лос­ний з пи­са­рем пiш­ли в ха­ту: в Лав­рi­но­вiй i в Кар­по­вiй ха­тi ва­ля­лись ку­па­ми че­реп­ки.

З ха­ти по­ви­бi­га­ли дi­ти, вгля­дi­ли страш­не зак­ри­вав­ле­не ба­би­не ли­це й пiд­ня­ли гвалт. Со­ба­ки гав­ка­ли на пи­са­ря та на го­ло­ву, аж скиг­ли­ли. З се­ла по­ча­ли збi­га­тись лю­ди. Во­лос­ний з пи­са­рем та з кiлько­ма гро­ма­дя­на­ми по­ве­ли в во­лость Кай­да­шен­кiв, їх жi­нок та Кай­да­ши­ху. Во­ни на­си­лу розп­лу­та­ли їх спра­ву i при­су­ди­ли Кар­по­вi одiр­ва­ти ха­ту й пос­та­ви­ти ок­ро­ми на своєму го­ро­дi, бо Лав­рiн, як мен­ший син, мав пра­во зос­таться в батько­вiй ха­тi i за те був по­ви­нен до­дер­жать ма­тiр до смер­тi. Гро­ма­да при­су­ди­ла роз­дi­ли­ти грунт мiж Кай­да­шен­ка­ми по­по­ло­ви­нi.

Волосний та­ки по­са­див Мот­рю за ба­би­не око в хо­лод­ну на два днi.

Пiсля та­кої ко­лот­не­чi ста­ра Кай­да­ши­ха зас­лаб­ла. В неї наг­на­ло око, як ку­ря­че яй­це. Око стух­ло, але од то­го ча­су во­на ос­лiп­ла на пра­ве око.