Кайдашева сімʼя

- Господи! Од чо­го це в нас по­ча­ла­ся ко­лот­не­ча в сiм'ї? - ка­за­ла Кай­да­ши­ха. - Це во­но не дур­но: це, ма­буть, май­ст­ри зак­ла­да­ли ха­ту не на смерть, а на ко­лот­не­чу.

Кайдашиха на­ду­ма­лась пi­ти до свя­ще­ни­ка й про­си­ти йо­го, щоб вiн ос­вя­тив ха­ти. Не ска­зав­ши нi­чо­го Лав­рi­но­вi й Кар­по­вi, щоб во­ни ча­сом то­му не спро­ти­ви­лись, Кай­да­ши­ха по­бiг­ла до свя­ще­ни­ка й поп­ро­си­ла йо­го ос­вя­тить ха­ти.

Наступав храм в се­ми­горськiй церк­вi, i мо­ло­ди­цi на се­лi по­ча­ли ма­за­ти ха­ти. Мот­ря як­раз то­го дня по­лiз­ла в пiч, щоб її ви­ма­зать.

Кайдашиха прий­шла до­до­му з свя­ще­ни­ком, з ни­ми прий­шов i дяк з па­ла­ма­рем.

Священик пок­ро­пив свя­че­ною во­дою ха­ту й сi­ни. Кай­да­ши­ха про­си­ла йо­го пос­вя­тить i Кар­по­ву ха­ту: їй усе-та­ки шко­да бу­ло си­на.

Кайдашиха од­чи­ни­ла две­рi в Кар­по­ву ха­ту, а там з при­пiч­ка те­лi­па­лись но­ги п'ята­ми до­го­ри, пальця­ми вниз. Товс­тi лит­ки стри­мi­ли, на­че двi де­ре­ви­ни. В пе­чi ле­жа­ла Мот­ря.

Священик пок­ро­пив Кар­по­ву ха­ту.

- Нащо ви, ма­мо, свя­ти­те мою ха­ту? Хi­ба я вас про­сив, чи що? - ска­зав ма­те­рi Кар­по.

- На те, щоб твоя жiн­ка не би­ла горш­кiв та не ви­би­ва­ла очей, - ска­за­ла Кай­да­ши­ха. - На­шу ха­ту май­ст­ри зак­ла­да­ли на твою Мот­рю.

- То свя­тiть, ма­мо, пер­ше се­бе, бо й ви не без­вин­нi: на­би­ли горш­кiв уд­вох з Ме­лаш­кою бiльше од Мот­рi, - ска­зав Кар­по.

- Не жар­туй, си­ну! Ти ще мо­ло­дий. Пам'ятай: у те­бе дi­ти, в те­бе ху­до­ба.Гля­ди, ли­шень…

- Та вже свя­тiть не свя­тiть мою ха­ту, а я її одiр­ву та й не бу­ду зак­ла­дать на ко­лот­не­чу, - ска­зав Кар­по i зраз за­хо­див­ся од­ри­ва­ти ха­ту та ста­вить на своєму грун­тi.

Двiр був не­ве­ли­кий, а як йо­го роз­дi­ли­ти, то оче­ви­дяч­ки обид­вi по­ло­ви­ни ста­ли ще мен­шi. Ста­ра ха­та сто­яла на ву­ли­цю бо­ком, бо ха­ти в се­лах став­лять вiк­на­ми i две­ри­ма на пiв­день, а пiв­день при­па­дав не на ву­ли­цю. Кар­по пос­та­вив свою ха­ту не­да­леч­ко од Лав­рi­но­вої. Во­на сто­яла до Лав­рi­но­вих две­рей зад­вiр­ком.

Мотря на­ма­га­лась, щоб Кар­по за­го­ро­див та­кий тин, щоб i пти­ця че­рез йо­го не пе­ре­лi­та­ла. Кар­по му­сив пе­ре­го­ро­дить i двiр, i го­род.

- Отак би ти, Кар­пе, дав­но зро­бив, то бу­ли б i горш­ки цi­лi, i в твоєї ма­те­рi очi не по­ви­ла­зи­ли б, - го­во­ри­ла Мот­ря.

Перебули Кай­да­шен­ки зи­му на оп­рiч­них дво­рах, i двi сiм'ї по­ча­ли пот­ро­ху ми­ри­тись. Спер­шу по­ча­ли за­бi­га­ти з од­нiєї ха­ти в дру­гу дi­ти. Їм бай­ду­же бу­ло про батькiвську ко­лот­не­чу. За дiтьми по­ча­ли за­бi­гать один до дру­го­го батьки для своєї гос­по­дарської спра­ви: то за стру­гом, то за сверд­лом, то за со­ки­рою, - спер­шу в по­вiт­ки, а по­тiм i в ха­ти, а вже за ни­ми по­ча­ли лю­бенько че­рез тин роз­мов­ля­ти й жiн­ки. Тiльки Кай­да­ши­ха не хо­ди­ла до Мот­рi: слi­пе око на­вi­ки за­го­ро­ди­ло їй стеж­ку до неї. На Кай­да­ше­вiй дав­нiй осе­лi по­вi­яло ми­ром. Щоб не бi­га­ти кру­гом че­рез во­ро­та, Кар­по й Лав­рiн зро­би­ли в дво­рi че­рез тин пе­ре­лаз.

Мир мiж бра­та­ми по­мiц­нi­шав ще бiльше зад­ля гос­по­дарської спра­ви, зад­ля спiльної ви­го­ди.

Карпо, од­рiз­нив­шись, од батька, спо­чат­ку та­ки наб­рав­ся ба­га­то ли­ха, по­ки зiб­рав­ся на своє ха­зяй­ст­во. Вiн був чо­ло­вiк гор­дий, упер­тий, не лю­бив нi­ко­му кла­ня­тись, на­вiть рiд­но­му батько­вi. В йо­го бу­ла тiльки па­ра во­лiв, i як йо­му тре­ба бу­ло спря­гаться пiд плуг, вiн нi­ко­ли не про­сив во­лiв у батька, а на­пи­ту­вав суп­ря­жи­чiв мiж чу­жи­ми людьми. В Лав­рi­на зос­та­лась па­ра батько­вих во­лiв. Кар­по спря­гав­ся з Лав­рi­ном, i во­ни вдвох у суп­ря­зi ора­ли по­пе­ре­ду Кар­по­ве по­ле, а по­тiм Лав­рi­но­ве. Кар­по хо­див за плу­гом, а Лав­рiн був за по­го­ни­ча. Спiльна ви­го­да при­си­лу­ва­ла їх по­ма­га­ти один од­но­му в оран­цi, i в сiв­бi, i в за­во­лi­ку­ван­нi, i в во­зо­ви­цi.

Саме то­дi пiш­ла за­лiз­на до­ро­га з Києва не­да­леч­ко од Се­ми­гор. Се­ля­ни по­ча­ли дер­жа­ти ко­нi i ста­ва­ли пiд ху­ру во­зить на за­лiз­ну до­ро­гу са­хар з ближ­чих са­ха­рень, бо­рош­но з панських та єврей­ських мли­нiв. Кар­по й Лав­рiн ку­пи­ли й со­бi по ко­ня­цi. А так як на од­но­му ко­нi да­ле­ко не заїдеш i ба­га­то не за­везш, то во­ни спря­га­лись кiньми пiд од­ну ху­ру й дi­ли­лись за­ро­бiт­ка­ми по­по­ло­ви­нi.

Податi бу­ли ве­ли­кi, пла­та за зем­лю бу­ла чи­ма­ла; i Кар­по й Ла­арiн по­ба­чи­ли, що по­ле не нас­та­чить їм гро­шей на по­да­тi, i му­си­ли шу­ка­ти за­ро­бiт­кiв в осiн­нiй та зим­нiй без­ро­бiт­ний час.

Громада в во­лос­тi обiб­ра­ла Кар­па за де­сяцько­го.

- Карпо чо­ло­вiк гор­дий та жорс­то­кий, з йо­го бу­де доб­рий сi­па­ка, мо­же, йо­го бо­яти­муться хоч ба­би та мо­ло­ди­цi, - го­во­ри­ла гро­ма­да.

- А мо­же, па­но­ве гро­ма­до, ми обе­ре­мо за де­сяцько­го Мот­рю, - при­ки­нув слiв­це один жар­тiв­ли­вий чо­ло­вiк. - Не мож­на, во­на по­ви­би­ває всiм ба­бам очi, - гук­ну­ли чо­ло­вi­ки, смi­ючись.