Камінний хрест

— Якось паламариха на сапаню вповідала, що він, небіщик, не любив до коршми заходити. Лиш, каже, раз або два рази в рік вперізував черес, клав у «злодійку» п’єтку та й гайда до коршми! Правда, що не любив ходити до коршми, але вже як пішов, то сороки й ворони пили — пив, хто не хотів! А десь по опівночі вертавси додому вже добре горівчи-ний. То, каже, усі сусіди знали, що він іде додому. Стане, бувало, на воротях у себе та й кричить: на сироти на бідні запишу, а йому не дам що довкола мізинного пальця обмотати! Та й пішов собі на приспу. Як був п’єний, то ніколи не входив до хати, ци зима, ци літо — все на приспі спав. Та й, уповідають, що якесь нечисте присилювалоси до него та мордувало на приспі. Стогне, стогне, як худобина та й сфа-титьси з приспи та довкола хати біжить, біжить та кричить: рабівники, злодії, що мою працу розтєгаєте?! Та й, бачу, хапав дручок та обгонив ціле господарство, як пес від якихось злодіїв. Дивиси, а він знов на приспі дрімає. Ого, вже за мінуту та й верещить, аж крізь вуха промикаєси: паршєку, а ти ж, мой, що корову із колешні віводиш?! Та я тобі амінь зроблю! Та й знов літав як несповна розуму по тоці. То, казала паламариха, що так цілу ніч Божу ним носило та мордувало. Спить на приспі та крізь сон гукає: аді, аді, вже ліцитують, вже б’ють печєтки, вже на бубень вікликають! Відай, воно правда, що він ще іззамолоду купив собі щезника. Він і до худоби знав, таже корови у него по дійниці молока давали.

Третій:

— Якось незабавки, як Максим умер, та в мене хлопець заслаб. Гадаю собі: таже треба якогось ліку шукати! Умре, бідний світе, та й ховай не знати з чим та й у чім? Та й пі-шов-сми до нашої брехунки, до Касиянихи. Якурат вона надійшла, примовила хлопцеві та й, як то знаєте, пошта — сіла та й розповідає. Ходить по селі та все знає, що де дієси. Та й уповідає жінці, що, каже, тижнем перед смертев та був у мене Максим. Слухаю і я. Ще, відай, каже, і на день не займалоси, як прийшов. Вчула я, що хтось дверима рипнув та й сфатила-м си, кажу, певне, до родів. Дивлюси, а то старий Максим. Ти, бабо, десь, каже ї небіщик, ще спиш, а то вже днина. Ей де, каже, днина! Сів він на лаві та й такий обмінений сидить, що аж. Ти, каже небіщик, якась брехунка та дай мені розв’єзок на сон. Саме, каже, вопівночі при-снилоси мені, що десь я віходжу з хати надвір, а то сполуд-ня така чорна хмара, що аж синя краями! Гадаю собі: ото зараз упалить град, бадю, бадю, піде хліб унівець! Та й пі-шов-єм до хати, виніс кочергу та й лопату та й склав навхрест. Та лиш я склав навхрест, дивлюси, а то з-під вугла вода просікаєси. Став я та й дивуюси. Е, та бо то з-під другого, з-під третього, ба й з-під усіх нори пустили! Десь я збоявси. Глипнув-єм на тік, а там такі нори грають, як на сіножєтах. Десь я побіг за рускалем, десь я спускаю ту воду в став, десь та вода снопи підмулює, колешні підмиває. Відкидаю десь снопи та й аж упрів-єм — та й пробудив-єм си. Ти якась, каже, брехунка, та розв’єжи мені цес сон, що воно має бути з тими норами? Та й, каже Касияниха, що я єму сказала, то сказала, але він у тиждень та й умер. Тота відьма помогла таке Максимові, як мому хлопцеві. Але кобих її лице уздрів, та й бих перевалив, як суку! І гроші взєла, і горівку пила, а хлопець до трьох день та й на лаві!

Перший:

— Знак тому, що був віщун, бо все сповнилоси, як віщував. На єго подвір’ю якурат можуть тепер нори грати! Ані хліба в оденках, ані худоби, все Тимофій поспродував. Пішло маєство як за водою.

Другий:

— Коли-бо, видите, за життя він не злюбив сина та й слова доброго єму не сказав, а син як дірвавси до маєтку та й таке понаплітував, що ніхто тому кінца не найде. Банки, якісь векслі, жиди і всєка нужда. Пропадає на пні. Та й коби-сте знали, що Тимофій і не п’є, лиш так му все з рук паде якось. Бог знає...

Третій:

— Але ци-сте чули, яку Тимофій має патороч із жін-ков? Та, бачу, вже її добиває. Десь ще з осені з’їхала комісія з банку до него та й каже: або гроші, або пускаєм маєток на вікликанє. Звертівси, звертівси, та й до жіночої пайки. Дурна жінка бери та підпишиси у нотаруша, та дай свій ґрунт продати. Ніби дістала якийсь тот вексіль, впові-дають люди, але тепер ї тот вексіль боками лізе.

Перший:

— Ой, правда, що дурна! Друга жінка, та й дітей нема... Та най би чоловікові яка примха сталаси, та й шуруй, бабо, попід чужі плоти. Таже діти від першої зараз би нагнали. Та й шукай, бабо, права не знати де і з чим?

Другий:

— То вона, бачу, дала тот вексіль братові, а тепер приходить речинець платити та й дотискають. Та тепер там у хаті таке покояніє, щоби птаха не сіла на хату. Як дізнав-си, що вексіль вже у місті, та як прилетів з міста, то й коні не розпрєгав, але влетів до хати та до жінки:

— А вексіль де? — каже.

— Ой, я дала братові.

— То в тебе брат чоловік ци я? — та, бачу, бив, бив, аж ребра поломив. Як учув, та й розум стратив.

— Клади, каже, голову на поріг, най рубаю: ти підеш сиру землю їсти, я на шибеницу, а діти жидам воду носити!

А вона, бачу, молила та просила: