Камінний хрест

— Вертаюси додому, а мені то чорно, то жовто перед очима, вітер ні із ніг згонить. А в голові — як коли би цигани клевцами гатили. Але гадка гадку рівно пошибає. Десь я собі думаю: мой, таже цу не стодола, таже тут, брє, тисічі дають на свої руки, таже церкву люди видє ізо всіх селів. Такий я страх дістав, що най Бог боронить! Отак як би ні хто сокиров зарубав у голову...

— Притоджу я додому , та й ані жінка, ані уіти м ені не милі. Нічо я нікому нл кажу — мну в собі.

— Ліг я спати. Спю яке камінь, спю — не вісипліюси. А мені снитмси, що> я десь у вишневім саду лежу та на сопівку граю. Вишні зацвіли, аж молоко капає, а я ложу та н— сопівку граю. Але десь жоло того саду вчиницами церква, я її дись вже тюпав, а вона конн саду вчиниласи. Як нараз десь не загримить, як коли би гора завалиласи! А то церковл розлетіласи на пор ох. Тот дзрінок, що на вамі горі стоїть, десь такс дзвонить, але так жєлісливо, що аж! Сам дзвонить. Десь я хочу підвдстиси, а то мене церква геть привалила. Десь вода велика вчиниласи, десь по воді во-рін, ворін таких пливає, що вода черніська. А дзвінбк на горі форт дзвонить, і церкви нема, а дзвіник на горі все дзвонить.. .

— Десь я кричу ратунку, та й мене зиудиаи та трохи с памнєтали.

— Дальше нічо не тєм’ю. Доста того, що-м вілежєв три місіці, та й потім нічо з мене не зробило си ...

давай, бо мій кременал, а твоя смерть! Не гиндлюй зо мнов, але сип тої браги... — казав Проць та й бив кулаком у стіл.

Жид сміявся, наливаючи горівку. Ґазди стали пити. Нахилювалися до себе і відхилювалися, як би дві галузці, що ними легенький вітер колише.

— Та гадаєш, — казав Іван, — що бих чекав на шанда-рів, аби ні брали? Лиш бих руки обрубав, та й сардак на себе, та й на мелдунок. Встид за встид, але би-м сказав панам, що ні жінка била, а я руки обтєв. Може би-м, яку днину посидів, а може бих, і годину не пацив...

По цім слові пили горівку. Так гірко пили, як кров, кров свою — так кривилися.

— Процю, брате... видиш, п’ємо горівку, ти мене чєс-туєш, але п’ємо свою працу, свою кервавицу. Кров свою п’ємо, жидам бенькарти годуємо. Але радю тобі, щире тебе наказую, припри собі жінку, най вона до тебе руки не протєгає. Мой, таже ти сміхом став по селу, жінка б’є та духу наслухає, а ти ґаздов маєш бути?! Я би таку жінку дзумбелав, та в ступу бих запрєгав, та канчук дротєний з клинка бих до неї стєгав!

Іван виймив гроші і хотів заплатити горівки, але Проць змів гроші на землю, бо дуже розсердився.

— Іванку, чьо мене, брє, пореш без ножа? Я маю охоту тебе зачєстувати, бо ти мене, як якись казав, як мама рідна на добре радиш. Не тич мені гроший, але пий.

Та й знов пили.

— Або говори з нев по добру! Як прийдеш додому, та й кажи жінці так: «Мой, жінко, де ти мені прицєгала? Ци на смітю, ци в церкові? Ци рабін нас вінчєв, ци ксьондз слюб давав? Ти до мене руки протєгаєш, а я ручки втну. Аді, внеси столець та й сокиру, та й мємо рахуватиси...» Так ти її заповідай, та, може, напудиш...

— Іванку! Ти, небоже, мої жінки не знаєш. Таже вона така тверда на серце, що би ката не збояласи. Я чєсом хочу ї дати огрозу, але вона, що має під руками, та як ні впоре! Аби ї дохторі так по смерті пороли! «Ти марнотрате, — каже, — ти що видиш та до коршми тєгнеш, та ще мене хоч збиткувати?!» Але кажу ти, що я такий від неї битий, такий парений, що прийде ми си від хати йти. Але кажу, може, ї Бог рокб без мене усушить, може, я допросюси цего у Бога...

— Чекай на Бога, чекай, дурний, а вона ме бити, аж на вітер здоймати. О, вже ти такий ґазда свої жінці, як вербовий заніз у ярмі. Плюнути не варт на такого ґазду!

Проць закашлявся, аж посинів. Іван поклав оба кулаки в зуби та й гриз. Потім скреготав зубами на всю коршму.

— А суда ж, арендарю. Мой, жиде, ти вчена голова та тому з нас шкіру лупиш; скажи мені, ци є такий паруграф, аби жінка чоловіка била? Ци є такий рихт? Ти читаєш у книжках, аж скаправів-єс, то десь там воно повинно най-тиси. Як цісар такий паруграф написав, най я знаю. Бо як цісар таке право відав, то най моя також мене б’є. Руки складу навхрест, а вона най бучкує. Як право цісарське, то має бути цісарське.

Жид казав, що такого права не дочитався. А Процеві казав, що повинен йти додому, бо жінка буде сварити.

Проць плюнув, пролупив очі й довго дивився на жида. Хотів сварити, але обміркувався та й встав з лави.

Ідучи додому, горланив на ціле село:

— Коли ж бо не боїтьси, що синє за ніхтем, не боїтьси...

— Але я роаб обітну, єк вербу піьчшхаю! А це ж куда? Як прийшла, то був бузьок на хаті, а тепер? Де, де тому край?

Чути було, як Проць приспівував: «Де, де-е, та де тому край?.. »

Як доходив до хати, то замовкав, а на воротях геть затих.

ЛЕСЕВА ФАМІЛІЯ

Лесь своїм звичаєм украв від жінки трохи ячменю і ніс до коршми. Не ніс, але біг до жида і все обзирався.

— Ого, вже біжить з бахурами, бодай же сте голови поломили! Коби забічи до коршми, бо як допаде, та й знов буде рейвах на ціле село.

І побіг з мішком на плечах. Але жінка з хлопцями доганяла. Вже перед самою коршмою хапнула за мішок.