Кар'єра лиходія

Вставши з ліжка, щоб вилити гарячий шоколад у раковину, Робін згадала, що нічого не пошукала про Теренса Маллі на прізвисько Кореш. Звісно ж, у поліції засобів знайти лондонського бандита набагато більше, ніж у неї чи у Страйка.

«Байдуже,— сонно подумала Робін, повертаючись до спальні.— Це не Маллі».

7

Good To Feel Hungry (Добре почуватися голодним)

Звісно, якби чоловік мав клепку в голові — як полюбляла казати його мати, та ще сука («Чи ти геть клепки в голові не маєш, довбень малий?»),— то не пішов би за Секретаркою наступного дня після того, як передав їй ногу. Але важко було опиратися спокусі, адже не відомо, коли знову випаде нагода. Цілу ніч у ньому росла потреба знову слідувати за нею, роздивитися, якою вона стала після того, як розгорнула його подаруночок.

Від завтрашнього дня його свободу буде відчутно обмежено, бо Ота сидітиме вдома, і їй потрібна його увага. Задовольняти Оту дуже важливо, не в останню чергу тому, що Ота заробляє гроші. Дурна, потворна, вдячна за ніжність, Ота навіть не розуміє, що чоловік живе в неї на утриманні.

Відпровадивши Оту на роботу, чоловік поквапився з дому, щоб дочекатися Секретарку на її станції метро. Це виявилося розумним рішенням, бо Секретарка не пішла до офісу. Чоловік

так і думав, що нога поштою перепинить рутинний перебіг її життя, і не помилився. Він узагалі рідко помилявся.

Стежити за людьми чоловік умів. Сьогодні він то вдягав шапку, то ходив без неї. То роздягнувся до футболки, то натягнув куртку, потім вивернув куртку навиворіт. Знімав і знову вдягав сонячні окуляри.

Цінність Секретарки (понад її цінність як будь-якої істоти жіночої статі, коли її вдається заскочити на самоті) полягала в тому, що через неї чоловік підбирався до Страйка. Бажання помститися Страйку — жорстоко, раз і назавжди — зростало, аж поки не стало центральним бажанням його життя. Чоловік завжди був такий. Хтось образить — усе, на цій людині знак, і колись — принагідно — навіть якщо минуть роки, та людина отримає своє. Корморан Страйк нашкодив йому сильніше, ніж будь-хто на світі, й він заплатить по справедливості.

На кілька років Страйк зник з поля його уваги, аж тут сплеск слави нагадав про цього покидька: зірка, герой, бачте. То був статус, якого чоловік сам завжди бажав, якого прагнув. То було мов кислоту пити — душитися схвальними статтями про цього гада,— але чоловік спожив усю інформацію, яку зміг здобути, бо треба добре вивчити ціль, коли хочеш завдати максимум шкоди. Чоловік планував завдати Корморанові Страйку стільки болю, скільки взагалі здатна завдати... ні, не людина, бо він уважав себе вищим за людину... скільки здатна завдати надлюдина. Це буде не ніж під ребра поночі. Ні, кара для Страйка буде дивніша й повільніша, страшна, болюча, вщент спустошлива.

Ніхто й не знатиме винуватця — та й звідки? Чоловік уже виходив сухим з води: троє жінок убито, а ніхто й гадки не має, чиїми руками. Усвідомлення цього допомогло йому прочитати сьогоднішній випуск «Метро» без тіні остраху; були тільки гордість і вдоволеність через істеричні оповідки про відрізану ногу, насолода страхом і збентеженням, якими дихало від кожної статті; вівці нічого не розуміють, лише мекають, занюхавши вовка.

Тепер треба тільки, щоб Секретарка зайшла в якусь безлюдну місцину... але Лондон кишить людьми з ранку до ночі, й чоловік усе чаївся і мучився, спостерігаючи за нею під Лондонською школою економіки.

Секретарка теж за кимсь стежила, і неважко було побачити, за ким саме. Гі ціль мала нарощене волосся кольору осяйної платини й невдовзі після опівдня повела Секретарку на Тоттенгем-Корт-роуд.

Секретарка зникла за дверима пабу навпроти стрип-клубу, в який зайшла її ціль. Чоловік подумав, чи не піти за нею, але сьогодні Секретарка здавалася небезпечно уважною, тож він завітав до дешевої японської забігайлівки, крізь великі вікна якої було добре видно паб, сів під вікном і почав чекати, коли вона вийде.

Все буде, обіцяв собі чоловік, дивлячись на людну вулицю крізь сонячні окуляри. Вона буде його. Чоловік чіплявся за цю думку, бо ввечері доведеться повернутися до Отієї, до того напівжиття, життя в облуді, завдяки якому міг таємно ходити й дихати справжній Він.

Забруднене й запилене Лондоном скло відбивало його справжнього, без цивілізованої машкари, яку чоловік надягав, щоб принаджувати жінок, робити з них жертв свого шарму і своїх ножів. На поверхню вийшла істота, що жила всередині: істота, яка хоче лиш одного — довести свою вищість.

8

I seem to see a rose, I reach out, then it goes.

Blue Oyster Cult, “Lonely Teardrops”[6]