Кар'єра лиходія

Аппер-Брук-стріт пишалася розкішними будинками вісімнадцятого сторіччя, і фасад «Ля Гавроша» з чавунним дашком і оплетеним плющем поруччям, з масивними дзеркальними дверима на вході, що випромінювали солідність і надійність, дисонував з тривожним настроєм Страйка. Невдовзі по тому, як він зайняв своє місце у червоно-зеленій залі, де майстерно розміщені джерела світла вихоплювали лише білі скатертини й олійні картини в позолочених рамах, прийшла Елін. У блакитній сукні, що підкреслювала фігуру, вона мала неймовірний вигляд. Піднявшись, щоб її поцілувати, Страйк на мить забув про свою таємну тривогу і свою образу.

— Непогана зміна оточення,— усміхнулася вона, сідаючи на м’яку вигнуту банкетку біля їхнього круглого столика.

Замовили страви. Страйк мріяв про пінту «Дум Бару», але пив бургундське, яке обрала Елін, і жалкував, що не можна покурити (хоч скурив більш як пачку за цей день). Тим часом його співтрапезниця просторікувала про нерухомість: вона вирішила не купувати пентгауз у «Ярусі» й тепер вивчала будинок у Кембервеллі, на який мала великі надії. Елін показала Страйкові фото на телефоні: перед його утомленими очима постало нове білокам’яне видіння георгіанської доби з колонами й портиком.

Елін уголос міркувала про різноманітні плюси й мінуси переїзду до Кембервелла, а Страйк мовчки пив. Він ображався навіть на те, яке вино смачне, ковтав його, мов дешеву бурду, й намагався алкоголем пом’якшити своє обурення. Не виходило: відчуття чужинності не тануло, а поглиблювалося. Комфортабельний мейферський ресторан з притлумленим світлом і пухнастим ковроліном здавався декорацією: ілюзорною, ефемерною. Що Страйк тут робить — у товаристві цієї чарівної, але нудної жінки? Чого прикидається, ніби його цікавить її розкішне життя, коли його бізнес корчиться у смертних муках, а він один на цілий Лондон знає особу Шеклвелльського різника?

Принесли замовлення. Смачне яловиче філе трохи приспало Страйкове обурення.

— То як справи на роботі? — зі звичною чемністю поцікавилася Елін.

Страйк опинився перед важким вибором. Якщо правдиво розповісти їй про справи, то доведеться визнати, що він не тримав її в курсі перебігу подій — таких подій, яких людині цілком вистачить років на десять життя. Доведеться зізнатися, що дівчина з газет, яка вижила після останнього нападу Різника,— це його власна напарниця. Доведеться сказати, що йому наказав триматися подалі від справи чоловік, якого Страйк колись принизив під час іншого гучного розслідування вбивства. І якщо вже доводити справу очищення совісті до кінця, доведеться сказати, хто, на його думку, вбивця. Перспектива такої оповіді викликала у Страйка нудьгу, тиснула. Коли розгорталися всі ті події, він жодного разу не подумав навіть подзвонити Елін, що вже багато про що говорило.

Вигравши час на новому ковтку вина, Страйк вирішив, що цей роман час закінчувати. Вигадає причину не йти сьогодні з нею до квартири на Кларенс-Терресі, що вже стане попередженням; адже секс повсякчас був найкращою частиною їхніх стосунків. Тоді під час наступного побачення скаже їй, що стосункам край. Негарно закінчувати стосунки під час вечері, за яку платить вона; крім того, є невеликий, але ризик, що Елін встане й піде, і тоді доведеться платити зі своєї кредитки, а звідти точно прийде відмова.

— Правду кажучи, нічого нового,— збрехав Страйк.

— А що там Шекл...

У Страйка задзвонив мобільний. Він витягнув його з кишені піджака і побачив, що номер приховано. Якесь шосте чуття підказало взяти слухавку.

— Вибач,— сказав він до Елін,— гадаю, треба...

— Страйку,— промовив голос Карвера з непомильним південно-лондонським акцентом.— Це ти її послав оте зробити?

— Що? — спитав Страйк.

— Напарницю твою кінчену. Це ти її послав до Брокбенка?

Страйк так різко підвівся, що зачепив столик. Криваво-брунатна рідина розплескалася по важкій білій скатертині; з’їхало з тарілки філе, перекинувся його келих з вином, заплямувавши блідо-блакитну сукню Елін. Роззявив рота офіціант, і те саме зробила вишукана пара за сусіднім столиком.

— Де вона? Що сталося? — гучно запитав Страйк, не зважаючи ні на що, крім голосу в телефоні.

— Страйку, я тебе попереджав,— сказав Карвер, у якого голос аж ламався від люті.— Я тобі, сука, казав — не лізь! Цього разу ти просто по-королівському облажався...

Страйк опустив мобільний. Невидимий Карвер ревів на цілий ресторан, і всім навколо було чути його «суки» і «сраки». Страйк розвернувся до Елін у заплямованій багрянцем сукні. Її прегарне обличчя кривилося спантеличенням й гнівом.

— Мушу йти. Пробач. Пізніше подзвоню.

Страйк не став чекати на її реакцію; йому було байдуже.

Трохи кульгаючи, бо вивернув коліно, як вставав, Страйк вибіг з ресторану і знову приклав мобільний до вуха. Слова Карвера вже було не розібрати. Він просто кричав на Страйка, який намагався поговорити.

— Карвере, слухай,— закричав уже сам Страйк, ідучи по Аппер-Брук-стріт,— я тобі маю дещо сказати... та, бляха, послухай же!

Але лайливий монолог поліціянта став тільки гучнішим і непристойнішим.