Кар'єра лиходія

— Отам,— сказав він, панічно показуючи на інший бік найширшого майдану, який колись бачив, де було повно людей і наметів з їжею. Коли Шпеник помчав по периферії майдану, кілька перехожих насупилося, а один чоловік у полотняному кашкеті погрозив кулаком водію зі шрамами на обличчі, що так необачно ганяє сонним серцем Мессема.

— Зупини тут, десь тут! — сказав Страйк, побачивши два прикрашені білими стрічками темно-сині «бентлі» на дальньому боці майдану. Шофери балакали, скинувши кашкети під яскравим сонцем. Обидва озирнулися, коли Шпеник загальмував. Страйк скинув ремінь безпеки; тепер з-за крон дерев було видно шпиль церкви. Страйка мало не нудило — понад сумнів, через те, що за ніч він викурив з чотири десятки цигарок, не спав, ще й мав Шпеника за водія.

Страйк зробив кілька кроків уперед, тоді кинувся назад до приятеля.

— Почекай мене. Я, може, не лишуся.

І він побіг повз шоферів (ті витріщалися на нього), на ходу поправляючи краватку. Тоді згадав про стан свого обличчя й костюма. І нащо той клопіт?

Страйк прокульгав за ворота у порожній церковний двір. Церква вражала і нагадала йому про церкву святого Діонісія у Маркет-Гарборо, коли вони з Робін ще були друзями. Тиша над сонним і сонячним цвинтарем здавалася зловісною. Страйк проминув дивну, якусь язичницьку на вигляд колону з різьбленням праворуч від себе і наблизився до важких дубових дверей.

Потягнувши за клямку лівою рукою, він завагався.

— А, пішло воно все,— видихнув Страйк до себе і як міг тихенько відчинив двері.

Його зустрів аромат троянд: білі ружі Йоркширу квітнули у високих вазах і прикрашали краї лавок, на яких тіснилися гості. До самого вівтаря тягнувся ліс яскравих капелюхів. Мало хто помітив Страйка, коли той прочовгав усередину, але хто помітив — почали витріщатися. Він боком посунув уздовж задньої стіни, поглядаючи в бік вівтаря.

Робін мала вінець з білих троянд на довгому хвилястому волоссі. Її обличчя Страйк не бачив. Лубка на її руці не було, і навіть звідси він роздивився довгий пурпуровий шрам, що збігав по її руці.

— Чи ти,— почувся дзвінкий голос невидимого вікарія,— Робін Венеція Еллакотт, береш цього чоловіка, Метью Джона Канліффа, за свого законного чоловіка, щоб бути з ним поруч від сьогодні й до...

Виснажений, напружений, зосереджений на Робін, Страйк навіть не помітив, як близько підійшов до букета у високій тюльпаноподібній бронзовій вазі.

— ...в радості й у горі, в багатстві й у бідності, в недузі й при здоров’ї, поки смерть...

— Ой чорт,— сказав Страйк.

Букет, на який він налетів, перекинувся — ніби у сповільненій зйомці — і з оглушливим брязкотом упав на підлогу. І гості, і пара озирнулися на нього.

— Я... Боже, вибачте,— безнадійно мовив Страйк.

Десь у центрі зібрання засміявся чоловік. Більшість гостей негайно розвернулася до вівтаря, але кілька гостей ще супилося на Страйка і не одразу спам’яталося.

— ...не розлучить вас,— з терпінням святого закінчив вікарій.

Чарівна наречена, яка не всміхнулася жодного разу за цілу службу, раптом просяяла.

— Так! — дзвінким голосом сказала Робін, глянувши просто у вічі не своєму новоспеченому чоловіку, що з кам’яним обличчям стояв поруч, а побитій і закривавленій людині, яка щойно перекинула її квіти.

Подяки

Не пам’ятаю, щоб отримувала таке задоволення від літератури, як під час роботи над романом «Кар’єра лиходія». Це дивно — не тільки тому, що його тема страшна, а ще й тому, що в ці дванадцять місяців я була страшенно зайнята і мусила перемикатися між різними проектами, а так працювати я не люблю. І все-таки Роберт Ґалбрейт завжди був ніби моїм персональним ігровим майданчиком, і цього разу теж не підвів.

Я маю подякувати моїй звичайній команді за те, що ця моя вже не таємна особистість продовжує приносити стільки задоволення, а саме: моєму незрівнянному редакторові Девіду Шеллі, який став хрещеним батьком уже чотирьох моїх романів і завдяки якому процес редагування такий плідний; моєму чудовому агентові й другові Нілу Блеру, що від самого початку непохитно підтримував Роберта; Дібі й SOBE — за те, що дали мені виїсти всенькі ваші військові мізки; Back Door Man — за що, краще не казати; Аманді Дональдсон, Фіоні Шапкотт, Анджелі Мілн, Крістін Коллінвуд, Саймону Брауну, Кайсі Тієнсу й Дані Кемерон, без чиєї важкої праці я б не мала часу на власну роботу; і команді мрії — Маркові Гатчинсону, Нікі Стоунгілл і Ребецці Солт, без яких, правду кажучи, мені б настав кінець.

Особливо дякую членові парламенту, який надав мені можливість відвідати 35 секцію Британського Відділу спеціальних розслідувань Королівської військової поліції в Единбурзькому замку.

Дякую також двом поліціянткам, що не арештували мене, коли я робила фото периметру атомної станції у Барроу-ін-Фернесі.

Всім авторам текстів, що колись працювали з «Blue Oyster Cult», за такі чудові пісні й дозвіл використати їхні вірші в цьому романі.

Моїм дітям — Децці, Дейві та Кензу: люблю вас так, що бракне слів, і хочу подякувати за розуміння в ті моменти, коли письменницький свербіж ставав особливо нестерпним.