Кар'єра лиходія

— Я мав би тебе упізнати, так, Донні? — спитав Страйк, загортаючи праву руку в туалетний папір, щоб зупинити кровотечу. Тепер, у тьмяному місячному світлі, що лилося крізь брудне вікно, Страйк бачив риси Лейнга під стоунами зайвої ваги, які наросли на його колись міцному м’язистому тілі від стероїдів і нестачі фізичної активності. Зайва вага, суха зморшкувата шкіра, борода, що її він відпустив, щоб приховати віспини, те, як він удавано човгав,— усе створювало враження чоловіка, на десять років старшого за свій справжній вік.

— Мав би впізнати тебе, щойно ти відчинив переді мною двері оселі Гейзел,— провадив Страйк.— Але ти ховав обличчя, прикидався, що сльози витираєш, га? Що ти тоді зробив — чимось натер очі, щоб опухли?

Страйк простягнув пачку цигарок Шпенику, тоді закурив сам.

— Той ньюкасльський акцент був дещо перебільшений — тепер я це розумію. Ти його в Ґейтсгеді підхопив, так? Донні завжди був добрим імітатором,— сказав він Шпенику.— Ти б тільки чув його капрала Оуклі. Донні був просто душа компанії.

Шпеник, явно у захваті, дивився то на Страйка, то на Лейнга. Страйк курив, теж споглядаючи Лейнга. Ніс так шарпало болем, що аж сльозилися очі. Він хотів ще раз почути голос убивці, а тоді вже дзвонити в поліцію.

— Забив і пограбував божевільну стару пані в Корбі, так, Донні? Бідна старенька місіс Вільямс. Ти забрав нагороду за сміливість, яка належала її сину, а ще його старі документи. Знав, що він живе за кордоном. Не так уже й важко прикинутися іншою людиною, якщо маєш якісь її документи. Якраз досить, щоб надурити самотню жінку і двійко неуважних поліціянтів.

Лейнг лежав на брудній підлозі мовчки, але Страйк майже чув, як риплять у відчаї його брудні мізки.

— Я знайшов у будинку «Аккутан»,— сказав Страйк до Шпеника.— Це ліки від вугрів, але також і від псоріатичного артриту. Мав би вже тоді зрозуміти. Він ховав пігулки в кімнаті Келсі. В Рея Вільямса не було артриту. Гадаю, у вас із Келсі було чимало спільних секретів, так, Донні? Катав її на мотоциклі, чатуючи під моїм офісом... прикидався, що носиш її листи... писав їй від мого імені фальшиві послання...

— От хворий виродок,— з відразою мовив Шпеник. Він схилився над Лейнгом, мало не впритул піднісши до його обличчя тліючий кінець цигарки. Явно хотів його обпекти.

— Опіків йому теж не став, Шпенику,— сказав Страйк і дістав свій мобільний.— Тобі час вибиратися звіди — я дзвоню копам.

Він набрав 999 і назвав адресу. Версія Страйка була така: стежив за Лейнгом у клубі, тоді пішов до його квартири. Тут вони мали суперечку, і Лейнг на нього напав. Ніхто не мусив знати про участь Шпеника чи про те, що Страйк відчинив двері Лейнга відмичкою. Звісно, може щось бовкнути обкурений сусіда Лейнга, але Страйк гадав, що молодик не стане лізти в цю справу, щоб не давати суду приводу оцінювати рівень свого наркотичного сп’яніння і взагалі свої зносини з наркотиками.

— Забери оце і десь викинь,— сказав Страйк Шпенику, скидаючи світловідбивну куртку і передаючи йому.— І газовий балон отам візьми.

— Прийняв, Куше. Точно тобі нормально тут з ним лишатися? — додав Шпеник, киваючи на зламаний ніс Страйка, порізане вухо й руку.

— Та нормально,— відповів Страйк, трохи розчулений.

Він почув, як Шпеник підбирає у сусідньому приміщенні балон, і невдовзі побачив, як його тінь промайнула під вікном кухні.

— ШПЕНИКУ!

Давній приятель повернувся так швидко, що, мабуть, мчав щодуху; він тримав важкий газовий балон піднятим, але Лейнг так само тихо лежав на підлозі в кайданках, а Страйк курив собі біля плити.

— Шоб тебе, Куше, я думав, він тебе вбиває!

— Шпенику, можеш добути машину і завтра вранці відвезти мене в одне місце? Я тобі заплачу...

Страйк глянув на свій голий зап’ясток. Вчора він продав годинник, щоб заплатити за сьогоднішню допомогу Шпеника. Що б ще здати?

— Слухай, Шпенику, ти знаєш, я на цьому зароблю. Дай мені два місяці, й у мене буде купа клієнтів.

— Та нічо’, Куше,— трохи подумав Шпеник.— Будеш мені винен.

— Серйозно?

— Ага,— відповів Шпеник і намірився йти.— Набери, як будеш готовий їхати. Я піду роздобуду машину.

— Тільки не кради її! — гукнув Страйк йому вслід.

Тінь Шпеника вдруге промайнула за вікном кухні, а тоді Страйк почув далеке завивання поліційної сирени.

— Ось і вони, Донні,— сказав він.

І саме тоді Дональд Лейнг уперше й востаннє заговорив до Страйка своїм справжнім голосом.

— Твоя мати,— з сильним шотландським акцентом мовив він,— була брудна хвойда.

Страйк засміявся.

— Може, й так,— відповів він, спливаючи кров’ю і курячи в темряві під чимдалі гучнішу сирену,— але вона мене любила,

Донні. Я чув, що твоїй було чхати на тебе — ти ж полісменів байстрюк.

Лейнг запручався в кайданках, намагаючись звільнитися, але тільки й зміг, що перекинутися на бік зі скутими за спиною руками.

62

A redcap, a redcap, before the kiss...

Blue Oyster Cult, “Before the Kiss”[52]