Кар'єра лиходія

Страйк не пам’ятав, чому Шпеника називають Шпеником, і так само не міг згадати, чому той каже на нього «Куш». Познайомилися вони сімнадцятирічними, і встановлений зв’язок, досить глибокий, на диво був вільний від стигми підліткової дружби. Власне, то й не дружба була, а таке собі мимовільне братерство. Страйк мав певність, що коли помре, то Шпеник сумуватиме, але так само мав певність, що той не погребує обібрати його мертве тіло. Але інші б не зрозуміли, що Шпеник таке зробив би з переконанням, що Страйк, хай на якому світі буде, зрадіє, знаючи, що його гаманець дістався Шпенику, а не якомусь невідомому зайді.

— Справи, Шпенику? — спитав Страйк, підпалюючи нову цигарку.

— Так, Куше, сьо’дні без шансів. А шо за біда?

— Віттакера шукаю.

— Нарешті приб’єш?

Ця зміна тону налякала би будь-кого, хто забув, що Шпеник за один. На думку Шпеника та йому подібних, заподіяна кривда приводила до одного закономірного фіналу — вбивства; половину свого свідомого життя Шпеник через такі погляди просидів за ґратами. Страйк дивувався, що він узагалі дожив до середини четвертого десятку.

— Просто хочу знати, де він,— твердо відповів Страйк.

Він не думав, що Шпеник чув про ногу. В його світі новини стосувалися особистих інтересів і поширювалися усно.

— Розпитаю людей.

— Плачу як завжди,— відповів Страйк, який мав зі Шпеником давню домовленість про обмін корисною інформацією.— І... Шпенику?..

Давній приятель мав звичку класти слухавку без попередження, коли його щось відволікало.

— Шо, не все? — озвався Шпеник, і його голос ніби наблизився; Страйк вирішив, що приятель уже був прибрав мобільний від вуха, гадаючи, що розмову завершено.

— Так,— відповів Страйк.— Кореш Маллі.

Мовчання на тому боці красномовно свідчило: як Страйк ніколи не забував, що за птиця Шпеник, так і Шпеник пам’ятав, хто такий Страйк.

— Шпенику, це тільки між нами, нікого третього. Ти про мене з Маллі ніколи не говорив?

По паузі Шпеник заговорив своїм найнебезпечнішим тоном:

— А з якого б чортова дива мені таке робити?

— Я не міг не спитати. Поясню, коли зустрінемося.

Знову небезпечне мовчання.

— Шпенику, хіба я хоч раз тебе заклав? — спитав Страйк. Знову мовчання, уже не таке довге, а тоді Шпеник відповів тоном, який Страйк сприймав як нормальний:

— Ага, добре. Віттакер, кажеш? Спробую шось зробити, Куше.

Зв’язок обірвався. Звички прощатися Шпеник не мав.

Страйк зітхнув і закурив ще одну цигарку. Марно згаяв час на поїздку. От зараз докурить і знову сяде на поїзд.

Двері станції виходили на забетонований майданчик, оточений задами будинків. Удалині на горизонті виднівся Корнішон — хмарочос, схожий на гігантську чорну кулю. Двадцять років тому, коли Страйкова сім’я недовго жила у Вайтчапелі, його там ще не було.

Роззирнувшись, Страйк не відчув себе вдома і так само не відчув ностальгії. Він не пам’ятав ні цього бетонного майданчика, ні цих будівель. Навіть станція здавалася напівзнайомою. Нескінченна низка переїздів і переворотів, з яких складалося його життя з матір’ю, стерла індивідуальні риси місць; іноді він забував, котра крамничка на розі прилягала до котрої занедбаної квартири, який паб співвідносився з тим чи іншим сквотом.

Страйк хотів був знову сісти на метро, але незчувся, як уже простував вулицею в напрямі місця, якого уникав сімнадцять років: будівлі, де померла його мати. То був останній з Лединих сквотів — два поверхи покинутої будівлі на Фулборн-стріт, хвилина пішим ходом від станції. Ступаючи, Страйк згадував. Ну звісно ж: цим металевим мостом над залізничними рейками він проходив, коли вчився на першому курсі. Він також пам’ятав Каслмен-стріт... тут мешкала однокурсниця, дівчина, яка сильно шепелявила...

Дійшовши до кінця Фулборн-стріт, Страйк сповільнив кроки, почуваючись якось двоїсто. Каламутні спогади про ці місця, притлумлені, понад сумнів, свідомим намаганням усе забути, вицвілою прозорою плівкою лягли на те, що бачили нині очі. Будинки були точно такі обшарпані, як він пам’ятав, але заклади та крамниці здавалися незнайомими. Страйк ніби повернувся в сон, де все зсунулося й змінилося. Звісно, у бідних районах Лондона все було непостійне: виростав і занепадав один хисткий бізнес, йому на зміну приходив інший; ставили й прибирали дешеві вивіски; люди йшли собі, йшли повз, йшли геть.

Страйку знадобилося зо хвилину, щоб упізнати двері колишнього сквоту, бо номера він не пам’ятав. Нарешті знайшов: поруч крамничка з дешевим європейським та азіатським одягом, а колись був супермаркет, який тримали Ямайці. Погляд на мідну поштову скриньку збудив на диво болючий спогад: як вона голосно брязкала, коли хтось виходив чи заходив.

«Чорт, чорт, чорт...»

Підкуривши нову цигарку від попередньої, Страйк швидко рушив у бік Вайтчапел-роуд, де стояли торгівельні палатки: знову дешевий одяг, якісь речі з яскравого пластику. Страйк пришвидшив кроки, йдучи невідомо куди, а пейзаж навколо будив нові спогади: ця більярдна була тут сімнадцять років тому... і дзвонова ливарня теж... спогади здіймалися, кусали його, ніби Страйк наступив на кубло сонних змій.