Кар'єра лиходія

Втім, Віттакера принаджувала не лише Ледина слава. Його коханка народила дітей від двох багатих рок-зірок, які про дітей дбали. Віттакер увійшов до сквоту цілковито певним того, що це в Леди такий стиль — жити серед злиденної богеми, а насправді десь поруч є сила-силенна грошей, які дають татусі Страйка і Люсі — відповідно Джонні Рокбі й Рик Фантоні. Віттакер чи то не розумів, чи то не вірив у правду: що через Ледину повну неспроможність керувати фінансами й марнотратність обидва чоловіки давали гроші так, щоб Леда їх не розтринькала. Минали місяці, й поступово Віттакер дедалі ядучіше дорікав їй: мовляв, на мене ти грошей не витрачаєш. Мали місце гротескні істерики: Леда не хоче заробити на «фендер стратокастер», який припав Віттакеру до душі, не купує оксамитовий піджак від Готьє, якого смердючому й обшарпаному Віттакеру раптом зажадалося. Він тиснув усе сильніше, казав відверту, легко спростовну брехню: що потребує негайного лікування, що треба заплатити десять тисяч одному чоловіку, який інакше зламає йому ноги. Леда то сміялася, то засмучувалася.

— Котику, немає в мене грошей,— казала вона.— Правда, любий. Немає, а то б хіба я тобі не дала?

Леда завагітніла, коли вісімнадцятирічний Страйк вступав до університету. Новина його нажахала, але навіть тоді він не чекав, що Леда вийде за Віттакера. Вона завжди казала синові, що не хоче бути дружиною. Її перша, ще підліткова спроба пожити у шлюбі закінчилася втечею за два тижні. Та й навряд чи одруження було в стилі Віттакера.

Але шлюб відбувся, понад сумнів, тому, що Віттакер вважав його єдиним способом прибрати до рук сховані десь мільйони. Церемонія відбулася в бюро реєстрації громадянських актів у Мерілебоні, де свого часу уклали шлюби двоє бітлів. Можливо, Віттакер мріяв, що його фотографуватимуть біля дверей, як Маккартні, але нікого те весілля не зацікавило. Тільки смерть усміхненої нареченої змусила фотографів збігтися до східців суду.

Страйк раптом зрозумів, що встиг дійти аж до станції «Елдгейт-Іст». Уся ця мандрівка, вилаяв він себе, це просто безцільне блукання. Якби він просто пішов до станції «Вайтчапел», то вже їхав би до Ніка й Ільзи. Натомість Страйк вирушив у абсолютно іншому напрямку і тепер потрапив точно на годину пік у метро.

Його габарити плюс ще й рюкзак дратували інших пасажирів, але Страйк того не помічав. На голову вищий за всіх навколо, він тримався за поруччя і вдивлявся в коливання власного віддзеркалення у темному вікні, пригадуючи останню, найгіршу частину історії: Віттакер у суді бореться за свою свободу. Поліція виявила незбіги в його свідченнях щодо занять того дня, коли голка протяла руку його дружини, знайшла невідповідності в його версії походження вбивчого героїну і в історії наркотичної залежності Леди.

Строката процесія сквотерів указувала на буремні, немирні стосунки Леди і Віттакера, на відразу Леди до героїну в усіх формах, на погрози Віттакера, його невірність, розмови про вбивство й гроші, на виявлену ним байдужість при виявленні Лединого тіла. Ці люди раз у раз повторювали, впадаючи в немудру істерію, що Віттакер її вбив. Сторона захисту з легкістю спростовувала ці свідчення. Та коли свідком виступив студент Оксфордського університету, ситуація змінилася.

Суддя дивився на Страйка схвально: той добре говорив, був чистий, розумний, хоч і кремезний і здатний без костюма й краватки налякати. Сторона обвинувачення хотіла дізнатися, що він знає про захопленість Віттакера Лединими статками. Страйк розповів мовчазному суду про попередні спроби вітчима прибрати до рук багатство, яке існувало головно в уяві Віттакера, і про чимдалі настирливіші прохання вписати його на знак кохання в Ледин заповіт.

Віттакер споглядав його золотими очима, майже цілковито незворушний. В останню хвилину дачі свідчень погляди Страйка й Віттакера зустрілися. Губи останнього смикнулися, кутик вуст припіднявся у слабкій зверхній посмішці. Він підніс указівний палець на якісь півдюйма над бар’єром і ледь помітно похитав ним з боку в бік.

Страйк чудово зрозумів, що Віттакер хоче сказати. Цей мікрожест був спеціально для нього — міні-версія іншого жесту, який Страйк добре знав. Віттакер часто вимахував рукою в повітрі, ніби ріжучи горлянку людині, яка його образила.

— Ти своє ще отримаєш,— казав Віттакер, розширюючи божевільні золоті очі.— Ти своє отримаєш!

Підготувався він добре. Хтось із грошовитих родичів найняв пристойного адвоката. Віттакера відмили й одягнули в костюм. Він говорив м’яко — тихим і шанобливим голосом відкидав усі звинувачення. Свою лінію вибудував від самого початку. Образ, який намагалася змалювати сторона обвинувачення,— Чарльз Менсон на старовинному програвачі, «Сатанинська біблія» на ліжку, обкурені розмови про вбивство задля втіхи,— все це Віттакер легко відкидав з таким виглядом, ніби не зовсім вірив власним вухам.

— Що я можу сказати вам... я музикант, ваша честь,— серед іншого говорив він.— У пітьмі є поезія. Вона розуміла це як ніхто.