Кар'єра лиходія

— Що? — спитала Робін, цілковито збентежившись, бо це було ім’я її батька.

На думку спало божевільне — що це Метью нацькував на неї поліцію. Але чого б він казав, що Страйк — її батько? Аж тут до неї дійшло, і Робін одразу озвучила здогад.

— Машину зареєстровано на татове ім’я,— сказала вона.— Я щось не те зробила?

— Так, запаркувалися на подвійній жовтій лінії,— сухо відповіла одна поліціянтка,— але ми тут з іншої причини. Ви фотографували об’єкт. Це нічого,— додала вона, побачивши паніку на обличчі Робін.— Люди щодня це роблять. Вас зафіксувала камера спостереження. Можна побачити ваші права?

— О,— мляво вимовила Робін, відчуваючи зацікавлений погляд Страйк.— Я просто... подумала, що вийдуть живописні фото, ну знаєте? Колючий дріт, біла будівля... хмари ото...

Вона дала поліціянтці документи, ретельно уникаючи Страйкового погляду. Від сорому кортіло крізь землю провалитися.

— Містер Еллакотт — ваш батько, так?

— Він нам позичив машину, та й усе,— відповіла Робін, жахаючись від думки, що поліція подзвонить батькам і ті дізнаються, що вона у Барроу, без Метью, без обручки, розійшлася з ним...

— А де ви двоє живете?

— Ми не... ми не разом,— відповіла Робін. Вони назвали свої імена, дали адреси.

— Ви до когось приїхали, містере Страйк? — спитала друга поліціянтка.

— До Ноеля Брокбенка,— хутко озвався Страйк.— Це давній друг. От проїздом тут, вирішив його пошукати.

— Брокбенк,— повторила поліціянтка, віддаючи Робін права; та сподівалася, що поліціянтка його знає, бо це відчутно полегшить її хибу.— Типове барровське прізвище, так. Ну гаразд, їдьте собі. Більше не робіть тут фото.

— Вибач, будь ласка,— безгучно мовила до Страйка Робін, коли поліціянтки пішли. Той похитав головою і, попри роздратованість, усміхнувся.

— «Живописні фото»... дріт... небо...

— А ти б що сказав? — спитала Робін.— Не могла ж я їм сказати, що фотографувала робітників, бо подумала, що котрийсь із них Брокбенк... от глянь...

Та відкривши фото, вона сама зрозуміла, що найвищий чоловік у групі — з червоними щоками, короткою шиєю і великими очима — не був тим, кого вони шукають.

Двері найближчого будинку відчинилися. Вийшла, тягнучи за собою картату торбу на коліщатах, сива жіночка, яка спостерігала за ними з вікна. Тепер вираз обличчя в неї був веселий. Робін була певна, що жінка бачила, як прийшла і пішла поліція,— і зраділа, що чужинці — не шпигуни.

— Воно отак завжди,— гучно повідомила вона; замість «завжди» вийшло «зоужди». Робін не впізнала акцент, хоч і думала, що вже говірку камбрійців знає — адже походить із сусіднього краю.— В них тут повсюдно ті камери. Все реєструють, бачте. Ми гутки вже звичні.

— Лондонців ловлять,— люб’язно погодився Страйк. Жінка зацікавилася, зупинилася.

— З Лондона, га? А чого до Баррова приїхали?

— Шукаю давнього друга. Ноеля Брокбенка,— відповів Страйк і показав на будинки далі по вулиці,— але в нього ніхто не відчиняє. Мабуть, на роботі він.

Жіночка насупилася.

— Ноель, кажете? А не Голлі?

— Голлі теж будемо раді зустріти, якщо вона вдома,— озвався Страйк.

— Вона зара’ на роботі,— відповіла сусідка, глянувши на годинник.— У пекарні отамо, у Вікерстоні. Або,— додала жінка з тінню чорного гумору,— можете зазирнути увечері в «Корабельний марс». Вона часто там сидить.

— Поїдемо до пекарні — хай буде сюрприз,— сказав Страйк.— Куди саме їхати?

— Пекарня така маленька, біленька, просто на вулиці Помсти.

Робін і Страйк подякували жіночці, і та пішла собі, тішачись, що допомогла людям.

— Я правильно розчув? — пробурмотів Страйк, розгорнувши карту, щойно сіли у «лендровер».— Вулиця Помсти?

— Якось так воно звучало,— відповіла Робін.

Протягом короткої поїздки перетнули міст над гирлом, де човни колихалися на бруднуватій воді чи хилилися, витягнуті з води, на мулистому узбережжі. За промисловими спорудами на березі знову тягнулися терасовані будинки — деякі облицьовані рінню, інші — з червоної цегли.

— То на честь кораблів,— здогадався Страйк, коли поїхали вулицею Амфітрити.

Вулиця Помсти збігала вгору пагорбом. Кілька хвилин по-оглядавши околиці, побачили маленьку потиньковану пекарню.

— Оце вона,— одразу мовив Страйк, щойно Робін зупинилася неподалік скляних дверей.— Мабуть, таки його сестра, тільки глянь на неї.

На думку Робін, ця працівниця пекарні видавалася кремезнішою за багатьох чоловіків. Була довговида, з високим чолом — точно як Брокбенк; темні очі густо підведено чорним; чорне, мов смола, волосся ретельно забрано у хвіст — зачіска геть не до такого лиця. Чорна футболка, одягнена під білий фартух, відкриває м’ясисті голі руки, зататуйовані від плеча до зап’ястка. З кожного вуха звисає по кілька золотих кульчиків. Через вертикальну зморшку між бровами здавалося, що жінка перманентно не в гуморі.

В пекарні було тісно й людно. Спостерігаючи за тим, як Голлі відпускає випічку, Страйк згадав пироги з олениною з Мелроуза і ковтнув слинку.

— Я б оце знов поїв.

— Не можна з нею там розмовляти,— заперечила Робін.— Краще підійти до неї вдома чи в тому пабі.

— Ти могла б зайти і купити мені пиріжок.

— Та ми годину тому їли сандвічі!