Карта днів

— Ні… — Я повівся так, наче був збитий із пантелику. — Я мав на увазі, ми отримали ті дані через машину, — сказав я неправду. — Знаєте, один із тих телетайпів? Дані почали роздруковуватись, коли я просто стояв поряд із апаратом, наче хтось знав, що я там. А я і подумав, що це було від старого товариша мого дідуся. — Я хотів якось завуалювати те, що сказав про Ейча, але було надто пізно.

Допитувач закрив блокнота.

— Ти дуже допоміг, — сказав він, підморгнув мені та, підводячись, зі скреготом відсунув стілець.

— Ми нікому не збиралися перебігати дорогу, — заговорив я швидко. — Ми нічого не знали про вашу територію, закони і всяке таке.

У дверях загриміли ключі, і вони відчинилися. Допитувач усміхнувся.

— Гарного дня.

***

Двадцять хвилин по тому мене потягли до Ліо. У кімнаті нікого не було, крім нього, чоловіка, що тримав мене, та Білла-трунаря, правої руки Ліо. Ліо підійшов до мене, щойно я переступив поріг. І вдарив прямо в обличчя.

— Твій дід був убивцею. Ти ж знав це, так?

Я не знав, що сказати, тому не сказав нічого. В нього явно зірвало дах.

— Ґанді. Чи як ти його там називаєш?!

— Його звали Абрахам Портман, — тихо відповів я.

— Викрадення людей. Убивства. Він був хворий на всю голову. Глянь на мене.

Я підняв очі та подивився в його:

— Ви не знаєте, про що кажете.

— Невже? — запитав він. — Білле, дай мені досьє на Ґанді.

Білл підійшов до картотечної шафи та почав шукати.

— Він був хорошою людиною, — продовжував я. — Він боровся з монстрами. Він рятував людей.

— Ага, ми теж так думали, — сказав Ліо. — Поки не дізналися, що він був монстром.

— Ось воно, Ліо, — озвався Білл.

Він підійшов до Ліо, тримаючи в руці коричневу папку. Ліо взяв її та з нетерпінням відкрив. Він перегорнув якусь сторінку, і щось ворухнулося у глибині його зовні кам’яного обличчя.

— Ось, — сказав він, і я побачив, як він скривився, наче від болю.

І відразу ж він сильно вдарив мене по щоці. Я полетів на підлогу. Чоловік, що тримав мене, швидко поставив мене на ноги. У вухах дзвеніло.

— Вона була моєю хрещеницею, — мовив Ліо. — Солоденька, як цукрова тростина. Вісім років. Агата.

Він повернув досьє так, щоб я міг його бачити. До сторінки було прикріплено фотографію маленької дівчинки, яка сиділа на триколісному велосипеді. Чорний страх почав стискати мої нутрощі.

— Вони забрали її вночі. Ґанді та його люди. У них із собою була навіть примарна істота. Працювала на них. Вона розбила вікно її спальні та просто витягла її на вулицю — з другого поверху. Там були сліди з якоїсь чорної гидоти, що вели прямо до її ліжка.

— Він цього не робив, — запевнив я. — Він ніколи не крав дітей.

— Його бачили! — закричав він. — А її ні. Більше ніколи. І ми перевіряли. Ти не знаєш, як ми перевіряли. Він або згодував її тій істоті, або вбив сам. Якби він продав її іншому клану, я почув би. Вона була б вільна, я б її витягнув.

— Мені жаль, що так вийшло, — сказав я. — Але я можу заприсягтися, що то був не він.

Він знову дав мені ляпаса, цього разу по другій щоці, і в очах у мене все розпливлося, а у вусі з того боку сильно задзвеніло. Коли до моїх очей повернулася чіткість, Ліо не кліпаючи дивився у вікно на сірий день.

— Це лиш одне з десяти викрадень, які ми можемо на нього повісити. Десятеро дітей, котрих було забрано, і більше їх ніколи не бачили. На його руках кров. Але, ти кажеш, він мертвий. Тому я кажу, що ця кров на твоїх руках.

Він підійшов до візочка з пляшками та налив собі трохи коричневого лікеру. Й осушив келих одним ковтком.

— Так де мешкає той товариш, що, ти кажеш, і досі живий?

— Я не знаю. Я не знаю.

Я вирішив зізнатися щодо Ейча. Та, хоч я вже й випустив кота із сумки, це не означало, що в мене була інформація, яка приведе їх до Ейча. Я навіть не знав, де він живе.

Один із гангстерів схопив мене за шию і почав міцно стискати мені горло.

— Ти знаєш. Ти віз дівчину до нього!

— Ні, до петлі. Не до нього.

— До якої петлі?

— Не знаю, — знову збрехав я. — Він іще не сказав.

Білл захрустів суглобами на пальцях, розминаючи долоні.

— Він просто прикидається дурником, Ліо. Він думає, ти якесь щеня.

— Чудово, — сказав Ліо. — Ми знайдемо його. Ніхто не сховається від мене у моєму місті. А от, що я дійсно хочу знати, що ви робите з ними? З вашими жертвами?

— Нічого, — відповів я. — У нас немає жертв.

Він схопив зі столу досьє, яке мені показував, перегорнув сторінку і тицьнув мені в обличчя.

— Ось один із малюків, «урятованих» твоїм дідусем. Ми знайшли його через два тижні. Він схожий на врятованого? Ге?

Це була фотографія мертвої людини. Маленького хлопчика. Понівеченого. Жах.

Ліо вдарив мене кулаком у живіт. Я зігнувся вдвічі та застогнав.

— Це якийсь нездоровий сімейний бізнес? Еге? — Він ударив мене ногою, і я впав на підлогу.

— Де вона? Де Агата?

Я відповів:

— Не знаю, не знаю, — або намагався відповісти, поки він іще двічі бив мене ногою, аж поки мені не стало боляче дихати, а з носа не пішла кров і не забризкала всю підлогу.

— Підніми його, — мовив Ліо з огидою. — Прокляття, тепер мені знову треба чистити килим.