Карта днів

Тепер, коли я подорожував сам, пересуватися з місця на місце стало легше. На противагу тому, як більшу частину минулого тижня я змушений був постійно непокоїтися про місцезнаходження кількох людей, що були разом зі мною, тепер я міг вільно та швидко пройтися переповненим коридором — не озираючись через плече, чи, бува, хтось не відстав, — та без зусиль зануритись у натовп. Отже, я підійшов до реєстратора та показав свою перепустку. То був огрядний чоловік, що сидів за столом на маленькому табуреті, і він дивився на мою «повсюди»-перепустку так, наче ніколи раніше такої не бачив.

— На вас одяг двадцять першого століття, — сказав він, оглянувши мене. — Чи перевіряли вас костюмери на анахронізми?

— Так, — відповів я. — Вони сказали, що я в порядку.

— Вони видали вам відповідний документ?

— Е-е… так, — відповів я, поплескавши себе по кишенях, — дайте-но, гляну, де я це поклав…

Позаду мене зібралася черга. Реєстратор обслуговував одночасно п’ять дверей, і його терпіння закінчувалось.

— Просто накиньте на себе одне з пальт, які висять за дверима, — сказав він та махнув рукою, щоб я проходив. — Там, у кишені, є карта, якщо вона вам потрібна.

Я подякував йому та підійшов до дверей. На маленькій золотій пластині було написано: «УНІВЕРМАГ БУЛЛОКА, НЬЮ-ЙОРК, 8 ЛЮТОГО 1937».

Я переступив поріг, зняв із гачка старомодне на вигляд пальто — із шафи для надзвичайних ситуацій — та одягнув його поверх свого одягу. Потім підійшов до дальньої стіни цієї маленької, нічим не особливої кімнати, і після швидкого затемнення та тепер-уже-звичного приливу крові в скронях я почув, як міняється шум за дверима. Я вийшов в універмазі. Здавалося, він лиш недавно зачинився: усюди по підлозі були порожні товарні підставки і стелажі та оголені запилені манекени, а зверху на все це лилося тьмяне світло, що йшло від вітрин, закритих газетами. Біля головного входу знаходився сонний охоронець, і, судячи з його уніформи, у якій він дуже був схожий на реєстратора, це був один із наших. Його роботою було перевіряти та прикривати людей, які заходили до Диявольського Акра, і не турбувати тих, хто його полишав, тому мені, як самотньому мандрівникові без багажу, було легко пройти повз нього, просто кивнувши самовпевнено в його бік.

Далі я вийшов на вулицю, у сірий зимовий день, та пішов швидким кроком уздовж Шостої авеню повз пральню, із дверей якої на тротуар виривалася ціла лавина пари, повз кучугури чорного снігу, повз чергу тремтячих від холоду чоловіків у потертих пальтах та повз табличку «ГАРЯЧІ СТРАВИ ЗА ОДИН ЦЕНТ». Я опустив руку до кишені пальта і витяг звідти простеньку карту. На ній як вхід до петлі було зазначено універмаг, із якого я вийшов, а за півмилі попереду від мене мала бути зовнішня мембрана цієї петлі, за межами якої знаходилося моє сьогодення. Карта мала приписку, згідно з якою після ознайомлення її слід було спалити, тому я кинув її в палаючу металеву діжку, навколо якої, гріючись, юрмилася група людей у лахмітті. Далі мене почав проймати холод, і я побіг.

За кілька кварталів я відчув, як повітря навколо мене починає рідшати і тремтіти. А ще за кілька кроків я пройшов крізь петельну мембрану, вийшовши з 1937 року та повернувшись у свій час. Повітря миттєво стало тепле та радісне, а будівлі виросли до захмарних висот.

Я покликав таксі, назвав водієві адресу із сірникової книжечки, і за десять хвилин ми вже зупинилися коло цегляної будівлі, що вся була обліплена пожежними аварійними драбинами. На першому поверсі був невеличкий китайський ресторанчик — «У Хонґа». За склом вітрини висіли качки, а над дверима — прикрашений бахромою червоний китайський ліхтарик. Я заплатив таксистові, зайшов усередину та запитав одного з офіціантів про Ейча. Він виглядав спантеличеним, і тоді я показав йому сірникову книжечку, після чого він кивнув та повів мене на вулицю.

— Номер чотири, коло чорного ходу, — сказав він, показуючи на завулок. — Скажіть йому, плата за оренду — у середу.

У завулку був платний телефон — дивна старомодна штука, як для сучасного Нью-Йорка, розташована в будці з відчиненими в обидва боки двостулковими дверцятами. Ця телефонна будка стояла між чорним ходом ресторанчика, де, як було чути, щось смажилось та дзвенів посуд, та дверима, які вели в занедбаний вестибюль багатоквартирного житлового будинку. Я штовхнув двері та зайшов до приміщення, де з одного боку, уздовж стіни, були поштові скриньки, а з іншого — два ліфти, на одному з яких було написано «НЕ ПРАЦЮЄ».

Який поверх? Я натиснув кнопку виклику ліфта, і, як той опустився, а дверцята відчинилися, я відчув це — укол у шлунку, коли порожняк близько. Це відчуття могло означати, що наразі він був у будинку або що так багато разів ходив тут, що після нього залишився перманентний слід. Цей порожняк міг належати тільки Ейчу.

Я зайшов у ліфт і натис кнопку верхнього поверху. Дверцята зі скреготом зачинилися. Ліфт почав підніматись.