Карта днів

Пані Сапсан подивилася на мене.

Я відчув, як ціпенію з голови до ніг.

І я кивнув їй. А потім залишив кімнату.

***

Емма зупинила мене, коли я біг сходами вниз.

— Ну, як ти? Як усе пройшло?..

— Зі мною все добре, — відповів я.

Звісно, добре не було, але я ще не знав, як про це сказати.

— Джейкобе, будь ласка, поговори зі мною.

— Не зараз, — відказав я.

Мені було необхідно, дуже-предуже, побути самому. А якщо конкретніше, то мені просто необхідно було, аж поки вистачило б дихання, викричатися у вікно машини, яка мчить на повній швидкості.

Емма мене пропустила. Я не озирнувся: не хотів бачити виразу її обличчя. Я пробіг мимо матері, що лежала на дивані, уся така зіщулена, та мимо ватаги моїх друзів неподалік, які були знервовані та перемовлялися пошепки. Із дерев’яної чаші на кухонному столі я схопив ключі від машини, зайшов у гараж та ляснув по кнопці, яка відчиняла гаражні ворота. Але останні, у спробі відчинитися, видали тільки болісне, скреготливе скавучання: задній бампер автомобіля так міцно застряг у них, що відчинитись не вийшло, а за мить ворота здалися у своїх намаганнях, і запанувала тиша. Я вилаявся та щосили вдарив ногою те, що в ту мить знаходилось найближче. І так сталося, що найближче виявився старий ящикоподібний телевізор, який ховався під гаражним верстатом. Моя боса нога пробила задній кожух апарата, що аж уламки пластику бризнули навсібіч. Нога миттєво заніміла і, як мені тоді здалося, порізалась. Я різко її витягнув і через бокові двері покульгав у двір, де заходився кричати на дерева.

Вузол киплячого гніву в моїх грудях трохи ослаб.

Я повернув на задній двір, перетнув газон та спустився на наш маленький, весь покороблений від палючого сонця причал, що випинався в бухту.

У моїх батьків не було човна. Навіть каное. Я використовував наш причал завжди тільки для одного: щоби сидіти на краю, опустивши ноги в коричневу воду, та думати про неприємні речі. Що я тепер і робив.

За хвилину чи дві я почув кроки по дошках. Я вже готовий був повернутися та гавкнути в той бік прохання забратися до пекла, хто б то не був, але перед тим ту людину видала трохи нерівна хода, а я не міг собі дозволити бути нечемним із пані Сапсан.

— Зважайте на цвяхи, — сказав я їй, не повертаючись.

— Дякую, — відповіла вона. — Можна сісти?

Не відриваючи очей від води, я здвигнув плечима. На віддалі поперечним курсом повільно плив човен.

— Усе зроблено, — повідомила вона. — Наразі твої батьки перебувають у стані, готовому для програмування. Мені необхідно знати, що б ти хотів, аби я їм сказала.

— Байдуже.

Минуло кілька секунд. Вона сіла на настил причалу поруч зі мною.

— Коли я була твого віку, — продовжила вона, — я спробувала щось подібне з моїми батьками.

— Пані Сапсан, я реально не хочу розмовляти прямо зараз.

— Тоді слухай.

Іноді з пані Сапсан сперечатися було неможливо.

— На той час я вже чимало років провела була в академії імбрин пані Шилодзьобки, — почала вона, — коли одного разу мені раптом спало на думку, що в мене й досі є мати з батьком і що мені буде приємно побачити їх знову. Оскільки вже досить багато часу минуло звідтоді, як у мене з’явилися крила та мене доволі безцеремонно було спроваджено з дому, то я подумала, що вони могли б тепер поглянути на мене в іншому світлі, як на особистість і доньку, а не якусь огидливу аберацію12. Вони жили в одній халупі на околиці нашого села. Через мене всі їх обминали. Навіть наші родичі відмовилися з ними спілкуватися. Усі вважали, що мої батьки були слугами диявола. Я намагалася схилити їх на свій бік. Вони й досі любили мене, але водночас боялися ще дужче, ніж раніше. Закінчилося все тим, що моя мати прокляла той день, коли я народилася, а мій батько вигнав мене з дому, тримаючи в руці розжарену на вогні праску. Через роки я дізналася, що вони померли — позашивали каміння собі в кишені та зайшли в море.

Вона зітхнула. Дмухнув свіжий бриз, прогнавши на мить затхлу літню спеку. І не вірилось, що десь поруч із нашим світом міг існувати світ, описаний пані Сапсан.

— Прийміть мої співчуття, — промовив я.

— Наші родинні стосунки часто не витримують випробування правдою, — відповіла вона.

Лише якусь мить я встиг про це подумати, як відразу ж розсердився:

— Це не те, що ви казали годину тому. Тоді ви казали, що правда варта неприємностей, чи щось таке.

Вона знітилася, трохи відсунулась і — десь майже внизу — стала обтрушувати собі пісок зі штанин.

— Я гадала, що мала дати тобі шанс.

— Для чого? — спитав я дещо підвищеним тоном.

— Цей світ не мій, і я тут не повчатиму тебе, як бути сином своїх батьків.

— Наскільки я знаю, у мене нема батьків.

— Не кажи так, — заперечила вона. — Я знаю, вони наговорили тобі всякого непотребу, але ти не можеш…

Я стрімко підскочив і стрибнув у воду. Опинившись на дні, я затамував подих, сподіваючись, що чорнота і раптовий холод вимиють геть оці мої думки:

«Він не хоче тебе знати».

«Замість знати тебе, він обрав забуття».