Карта днів

— Добре, — сказав я. — До вечора.

— Відмінно, — і, уже збираючись піти, вона сказала: — Ой, поки не забула, — і з іншої своєї кишені вона витягла конверт і простягла мені. — Це на шопінг.

Я зазирнув усередину. Він був набитий купюрами по п’ятдесят доларів.

— Цього вистачить?

— Е-е… Гадаю так.

Вона коротко кивнула та одразу ж попрямувала до будинку, залишивши мене в збентеженні та з конвертом у руці.

— Стільки справ, стільки справ, — бурмотіла вона, а потім гукнула мені через плече, показуючи вказівним пальцем у небо: — До вечора!

2 Англо-американська міра довжини; 30,48 см.

3 Солодкі грінки, дослівно «викинутий хліб» (фр.).

4 «По-королівськи» (фр.).

5 «Віденська здоба» (фр.).

6 Зазвичай недорогі модні літні штани з міцної бавовняної тканини.

7 Індійське фігове дерево.

8 Тут: Мексиканська затока.

9 Англо-американська міра довжини, дорівнює 2,54 см.

10 Дешеві місця для глядачів (на стадіоні тощо).

11 Play-Doh — буквально «ігротісто»; американський різновид пластиліну, основним інгредієнтом котрого є не глина, як зазвичай, а тісто.

12 Відхилення від норми (а також від правильного шляху чи погляду, від

істини).

13 У США той, хто щодня їздить на роботу здалеку, наприклад із передмістя до міста чи навпаки.

Розділ третій

Оскільки — тепер-три-дверний — седан моїх батьків міг умістити тільки половину нашої ватаги, нам довелося на шопінг робити два виїзди. У перший виїзд вирушили: Емма, тому що в мене завжди було до неї привілейоване ставлення, і я не робив із цього таємниці; Олівія, тому що вона була життєрадісна, а мені в цю мить хотілося чогось радісного; Мілард, тому що він безперестану до мене чіплявся із цим; та Бронвін, тому що її м’язи виявились єдиним способом змусити простромлені гаражні ворота відчинитися. Я пообіцяв Г’ю, Горацію, Єноху та Клер, що повернуся за ними за пару годин. А Горацій заявив, що новий одяг його все одно не цікавить.

— Денім став повсякденним одягом, — сказав він, глянувши на мене скоса, — і нинішня мода втратила будь-яку довіру. Сучасний подіум схожий на табір одягнутих у джинсу шабашників.

— Ти повинен мати новий одяг, — сказала Клер. — Так каже пані Сапсан.

Єнох спохмурнів:

— «Так каже пані Сапсан, так каже пані Сапсан!» Ти розмовляєш, наче заводна іграшка.

Ми залишили їх сваритися, а самі пішли в гараж. За допомогою клейкої стрічки, пакувального дроту та невеличкого точкового зварювання, проведеного Еммою, нам удалося поставити на місце водійські дверцята; правда, вони не відчинялися та не зачинялися, але із чотирма дверцятами існувала набагато менша ймовірність бути зупиненими допитливими полісменами, ніж із трьома. Закінчивши, ми залізли в машину. За хвилину ми виїхали на затінену баньянами дорогу, котра вела вздовж Голчастої Коси.

По обидва боки від нас виднілися великі будинки, у проміжках між ними де-не-де мелькав пляж. Це було вперше, коли мої друзі бачили стільки всього в цьому світі серед білого дня. І вони старалися мовчки напитися цим світом. Дівчата поприклеювалися до віконець позаду, а дихання Міларда затуманило переднє скло навпроти місця для пасажира. Я пробував уявити собі, на що це було для них схоже — усі ці краєвиди, на які я давно вже не звертав уваги.

Чим далі ми їхали на південь, тим вужчою ставала коса. Великі будинки поступилися місцем трохи меншим, а потім — колонії приземкуватих кондомініумів родом із сімдесятих років та позбавленим смаку знакам, на котрих було зазначено назви тих володінь: ОСТРОВИ ПОЛІНЕЗІЇ, РАЙСЬКЕ УЗБЕРЕЖЖЯ, ФАНТАСТИЧНИЙ ОСТРІВ. Коли ми опинились у комерційній зоні острова, то кольори навколо просто вибухнули: укриті рожевою покрівлею крамнички, в яких продавався всілякий дріб’язок: від сонцезахисного крему до чохликів для зберігання охолодженого пива; яскраво-жовті рибальські магазинчики; смугасті навіси агенцій нерухомості. І, звісно ж, бари, їхні «танцюючі» полінезійські смолоскипи, вишикувані рядами, та двері, відчинені навстіж, щоб упустити досередини морський бриз і випустити назовні чийсь скрипучий переспів у караоке пісні Джиммі Баффетта, щоби та «трель» безкінечним потоком котилася собі аж до лінії прибою. Обмеження швидкості було таким офігенним, а дорога була настільки забита сп’янілими від сонця пляжниками, що, їдучи повз караоке-бар, водії мали час попідспівувати. Нічого й ніколи із цього в моєму житті не мінялося. Я міг би, наче під час перегляду довготривалої п’єси, звіряти свій годинник за черговістю дій акторів або за тривалістю окремих сцен — щодня одне й те саме: туристи з Європи, червоні, наче омари, нидіють у тіні тонких, наче олівці, листочків карибських пальм; рибалки з обвітреними обличчями та з пониклими донизу капелюхами й животами, ловлячи рибу, стоять уздовж мосту, наче вартові, та все закидають свою ліску на мілководдя, не відходячи далеко від своїх кулерів фірми «Іґлу».