Карта днів

Кондиціонер, імовірно, було вимкнуто більшу частину літа, і повітря в будинку було гарячим та спертим. Але гіршим за задушливий жар був стан самого житла. Одяг і папери було звалено в неоднакові купи на підлозі, різноманітне хатнє начиння лежало безладно розкидане на кухонних столиках, а з піраміди сміттєвих мішків, звалених у кутку, висипалося сміття. Мій батько та моя тітка так і не закінчили сортувати речі дідуся Портмана. Тато остаточно відмовився від цього задуму (і від будинку, здається, теж), коли ми поїхали до Уельсу. Він увіткнув у землю перед будинком табличку «ПРОДАЄТЬСЯ», сподіваючись, що хтось інший зможе доробити цю роботу за нього. Усе навколо виглядало не як будинок шановного літнього чоловіка, а як склад Армії Спасіння15 після обшуку. І мене залила хвиля сорому. Я мимоволі почав вибачатися перед друзями, намагаючись одночасно щось пояснити їм та навести хоч якийсь лад у домі, наче я міг приховати від них те, що вони все одно вже побачили.

— Чорт, — сказав Єнох, клацнувши язиком, коли роззирнувся навколо, — напевне, в останні свої дні він мав реальні фінансові проблеми.

— Ні… ніколи… ніколи так не було, — сказав я, затинаючись та вигрібаючи старі журнали з Ейбового крісла. — Принаймні поки він був живий…

— Джейкобе, стій, — озвалася Емма.

— Народе, ви б не могли вийти на хвилинку надвір, поки я тут усе зроблю?

— Джейкобе! — Емма схопила мене за плечі. — Стоп.

— Я скоро, — сказав я. — Він не жив так. Клянусь.

— Знаю, — мовила Емма. — Ейб навіть не снідав без чистої сорочки з комірцем.

— Саме так, — відповів я. — Тож…

— Ми хочемо допомогти.

Обличчя Єноха витягнулося:

— Ми хочемо?

— Так! — вигукнула Олівія. — Ми всі в ділі!

— Я згодна, — сказала Бронвін. — Не слід усе тут залишати так.

— А чому ні? — спитав Єнох. — Ейб мертвий. Кого хвилює, чи його будинок чистий?

— Нас хвилює, — відповів Мілард, і Єнох спіткнувся, наче той його штовхнув. — І якщо ти не збираєшся допомагати, то піди й залізь знову в багажник!

— Так! — вигукнула Олівія.

— Не треба насильства, друзяки. — Єнох схопив віник у кутку і закружляв із ним по підлозі. — Дивіться, я в грі. Вжик-вжик!

Емма ляснула в долоні:

— То зробімо з цього місця цукерку!

І ми швиденько стали до роботи. Емма взяла командування на себе, віддаючи накази, наче сержант-інструктор, що допомогло їй, як я думаю, відволіктися від болісних спогадів.

— Книги на полиці! Одяг — у шафи! Сміття — у бачки!

Бронвін однією рукою підняла крісло Ейба над головою:

— Куди його?

Ми повитирали пилюку та попідмітали підлогу. Ми повідчиняли вікна, щоб запустити свіже повітря. Бронвін повиносила килими, що кожен був завбільшки з кімнату, на подвір’я та повибивала з них пил — сама. Навіть Єноха, схоже, ця робота перестала обтяжувати, щойно ми ввійшли в потрібний ритм. Усе навколо було вкрите пилом та брудом: і наші руки, і наш одяг, і наше волосся. Але ніхто не ремствував.

Коли ми працювали, я всюди наче бачив примарні óбрази мого діда. То він ніби у своєму картатому кріслі читав один зі своїх шпигунських романів. То начебто його силует показався був навпроти вікна у вітальні, звідки мій дід зазвичай просто, бувало, дивився… за поштарем, як він казав, а потім чувся його приглушений сміх. То ось він начебто схилився над баночкою польської тушонки на кухні, викладаючи її на тарілку, а заразом розповідаючи мені якісь історії. То ось на великому креслярському столі, котрий він тримав у гаражі, він разом зі мною малює географічні карти в пообідню літню пору, і тільки кнопки канцелярські повсюди та безкінечна дідова розповідь. «Куди має текти ріка?» — бувало, запитував він, вручаючи мені синій маркер. «А що з містом?» І тільки сиві волосинки, наче кучері диму, в’ються над його головою. «А може, краще так?» — запитував він, ведучи моєю рукою трохи туди чи сюди.

Коли ми із друзями закінчили, то вийшли на ланаї16, щоб освіжитися під легким бризом та повитирати спітнілі лоби. Звісно, Єнох казав правду: нікого насправді не хвилювало, чи цю роботу виконає хтось.

Це був жест — даремний, але дуже важливий. Друзі Ейба не змогли побувати на його похороні, тож прибирання його дому стало свого роду їхнім прощанням.

— Ви, народе, не повинні були цього робити, — сказав я.

— Знаємо, — відповіла Бронвін. — Але це було добре.

Вона потягнула за кільце та відкрила содову, яку ми знайшли в холодильнику, зробила великий ковток, задоволено зригнула та передала баночку Еммі.

— Мені шкода лиш, що інших тут не було, — зауважила Емма, роблячи невеличкий ковток. — Ми повинні привезти їх пізніше, щоб вони теж це побачили.

— А ми ще не закінчили? — спитав Єнох, і в голосі його пролунало величезне розчарування.

— З будинком усе, — відповів я. — Якщо не хочеш поприбирати у дворі, звісно.

— А як щодо оперативного штабу? — поцікавився Мілард.

— Як щодо чого?

— Ну, знаєте, то таке місце, де Ейб планував атаки проти порожняків, отримував закодовані повідомлення від інших мисливців тощо… Напевне, він мав його.

— Він, е-е… Ні, він не мав.