Карта днів

— Я думаю, ти знаєш код, але хочеш лишити Ейбові секрети собі. Хоча це ми знайшли дверцята.

Я насупився та зробив крок до нього. Бронвін стала між нами:

— Джейкобе, заспокойся! Єноху, заткнись! Так не допоможеш.

Я показав йому середній палець.

— А-ах, кого хвилює, що там у запорошеній старій Ейбовій норі в землі, — сказав Єнох та засміявся. — Напевне, це всього лиш тисяча старих любовних листів від Емми.

Тепер уже Емма показала йому середній палець.

— Чи, може, вівтар із великою її світлиною та свічками навколо… — і він удавано радісно заляскав у долоні. — О, це було б так незручно для вас обох!

— Підійди-но сюди, щоб я могла підсмалити тобі брови, — сказала Емма.

— Не звертай на нього уваги, — мовив я.

Тримаючи руки в кишенях, ми з нею відійшли до виходу. Він дістав нас обох.

— Я нічого не приховую, — тихо сказав я. — Я реально не знаю коду.

— Я вірю, — відповіла вона і торкнулася моєї руки. — Я от подумала… Може, то й не номер.

— Але ж панель цифрова.

— Може, то слово. Глянь сам, на клавішах крім чисел є і літери.

Я підійшов до дверцят і глянув. Вона казала правду: кожна цифрова клавіша мала ще й по три літери під нею, наче кнопки на телефоні.

— Чи було якесь слово, яке б означало щось для вас обох? — спитала вона.

— «Е-м-м-а»? — знову встряв Єнох.

Я повернувся до нього.

— Богом клянуся, Єноху… — Бронвін підняла його та кинула через плече.

— Гей! Облиш мене!

— У тебе тайм-аут, — відповіла Бронвін та повела його геть із кімнати, хоча той пручався і скиглив.

— Як я вже казала, — промовила Емма, — це якийсь секрет, який був поміж вами двома. Щось, відоме тільки вам двом.

Я на мить задумався, а потім опустився на коліна біля люка. Спершу я спробував імена — моє, Ейба, Емми, — але облом. А тоді, просто зі злості, я набрав слово «д-и-в-н-и-й».

Ні. Це надто очевидно.

— Знаєте, це може бути навіть іншою мовою, — подав голос Мілард. — Ейб розмовляв також і польською.

— Тоді, напевне, усе це може затягнутися до ранку, — сказала Емма.

Але мій мозок уже загудів на повну. Польською! Так, він розмовляв нею інколи і переважно сам із собою. Він ніколи не навчав мене цієї мови, окрім одного слова. «Тиґриску» — ім’я, яке дають домашнім улюбленцям і на яке він часто до мене звертався. Це означало «Тигриську».

Я набрав його.

Тумблери всередині замкá відчинилися з гучним «клац!».

Свята хрінь.

***

Дверцята відчинилися, щоб явити нам драбину, яка вела в пітьму. Я поставив ногу на першу щаблину.

— Побажайте мені удачі, — сказав я.

— Дай спершу я, — зупинила мене Емма. Вона розкрила долоню, і з’явилось полум’я.

— Це маю бути я, — відказав я. — Якщо там зачаїлося щось злобне, я хочу, щоб мене з’їли першим.

— Як по-лицарськи, — прокоментував Мілард.

Я зробив десять кроків униз і став на бетонну долівку. Тут було прохолодніше, ніж у будинку, — десь градусів на десять-п’ятнадцять.

Переді мною була повна пітьма. Я дістав свій телефон і посвітив ним навколо себе. Світло було достатнім, щоб я побачив стіни — нерівний, сірий бетон. Це був тунель: клаустрофобічно вузький і настільки низький, що мені довелося зігнутись. Світла мого телефона все ж не вистачало, щоби побачити, що там було попереду чи як далеко прокладено тунель.

— Ну? — покликала Емма.

— Жодних монстрів! — гукнув я. — Але мені б не завадило більше світла!

От і все лицарство.

— Зараз буду! — гукнула Емма.

— Ми теж! — почувся голос Олівії.

І тільки тоді, коли я вже чекав, як мої друзі спустяться, мене раптом приголомшила думка — мій дідусь наперед призначив мені віднайти це місце!

«Тиґриску». Це було наче хлібні крихти в лісі з відомої казки. Так само, як і поштова листівка від пані Сапсан, що її він засунув у той томик Емерсона17.

А тим часом Емма спустилася і запалила полум’я в руці.

— Ну-у, — сказала вона, дивлячись у тунель попереду, — без сумніву, це не льох.

Вона підморгнула мені, і я вишкірився у відповідь. Вона здавалася такою крутою та зібраною, але я був майже впевнений, що то була маска; напевне, кожен нерв у ній бринів у ту мить, як і в мені.

— Можна мені спуститись? — із кімнати зверху озвався Єнох. — Чи я маю бути покараний за почуття гумору?

Бронвін щойно досягла нижньої частини драбини.

— Стій, де стоїш! — гукнула вона. — На випадок, якщо хтось прийде, ми не хочемо, щоб нас заскочили зненацька!

— На випадок, якщо хто прийде? — спитав він.

— Хто завгодно! — відповіла Бронвін.

Ми зібралися у ватагу з Еммою попереду. Щоб добре все освітити, її вогник у долоні дещо збільшився в розмірах.

— Отже, рухайтесь повільно, прислухайтеся до всього незвичного і зберігайте ясність думки, — проінструктувала вона нас. — Ми не знаємо, що там далі, і, можливо, Ейб міг понаставити там пасток.

Позгинавши спини та човгаючи ногами, ми почали рух уперед. Орієнтуючись на напрямок, куди вів тунель, я спробував уявити собі, де ми були щодо будинку, який був над нами. Через двадцять чи тридцять футів ми, найімовірніше, опинилися під вітальнею. Через сорок ми зовсім вийшли з-під будинку, а через п’ятдесят, я був цілком упевнений, ми були вже під передньою частиною подвір’я.