Карта днів

Уже біля відчиненого холодильника пані Сапсан почала вичитувати Г’ю. Вони обоє у своєму вбранні цієї миті виглядали настільки недоречно поміж сучасного начиння з іржостійкої сталі та ребристих країв умеблювання модернової кухні моїх батьків, наче актори, які випадково забрели не на той знімальний майданчик. Г’ю розмахував шматком запакованого в поліетилен плетеного сиру й виправдовувався:

— Та тут уся їжа якась ненормальна, а я не їв уже кілька століть!

— Не перебільшуй, Г’ю, — заперечила пані Сапсан.

— А я не перебільшую! Востаннє ми снідали в Диявольському Акрі у 1886 році!

А потім, виходячи з нашої комори, озвався Горацій:

— Я завершив свою інвентаризацію і відверто шокований. Один мішечок харчової соди, одна бляшанка засолених сардин та одна коробка суміші для бісквітів, яка кишить довгоносиками. Уряд що, видає йому продукти за картками? Зараз війна?

— Ми зазвичай замовляємо їжу з доставкою, — відповів я, наблизившись до нього. — Мої батьки по-справжньому не готують.

— Тоді навіщо їм оця офігенно велика кухня? — вигукнув Горацій. — Може, я і досвідчений шеф-кухар, але я не можу зробити щось із нічого!

Правда була в тому, що мій батько побачив колись оцю кухню в якомусь дизайнерському журналі й вирішив, що повинен її мати. Він виправдовував витрати на її придбання тим, що вони окупляться, щойно він навчиться готувати та почне влаштовувати казкові кулінарні вечірки для всієї сім’ї, але, як і більшість його планів, ця затія також провалилася вже після кількох уроків кулінарії. Тож тепер ми мали цю надзвичайно дорогу кухню, яку використовували переважно, щоби приготувати заморожені напівфабрикати або розігріти вчорашню доставку. Та, замість сказати це вголос, я просто знизав плечима.

— Я впевнена, у найближчі п’ять хвилин від голоду ви не помрете, — сказала пані Сапсан та вигнала з кухні обох: і Горація, і Г’ю.

— Отже, так, — звернулася вона потім до мене. — Я бачила, вас трохи похитувало, пане Портман. Із вами все гаразд?

— Із кожною хвилиною дедалі краще, — відповів я дещо збентежено.

— Імовірно, це у вас легкий напад петельного десинхронозу, — заявила пані Сапсан. — Певні процеси уповільнились. Це абсолютно нормально для мандрівників у часі, особливо для новачків.

Усе це вона мені казала через плече, ні на мить не припиняючи ходити по кухні та зазирати до кожної кухонної шафки.

— Симптоми зазвичай безсистемні, хоча й не завжди. Як довго ви вже відчуваєте запаморочення?

— Звідтоді, як ви тут з’явилися. Але, правда, зі мною все добре…

— Як щодо виразок, патологічних наростів, мігреней?

— Нема.

— Раптове порушення розумової діяльності?

— А-а… це коли щось із пам’яттю?

— Петельний десинхроноз, якщо його не лікувати, це не жарт, пане Портман. Від цього навіть помирають. О! Печиво! — це вона знайшла в одній із шафок коробочку з печивом, витрусила одну штуку собі на долоню та відправила її до рота.

— А слимаки в калі? — продовжила вона, пережовуючи.

Я ледве не вдавився сміхом:

— Нема.

— Незапланована вагітність?

Емма відсахнулася:

— Ви приколюєтесь!

— Наскільки нам відомо, принаймні один раз таке вже було, — сказала пані Сапсан. Вона відклала коробку з печивом та пильно подивилася мені в очі. — Та особа була чоловіком.

— Я не вагітний! — заявив я доволі голосно.

— І слава богу! — почулося з вітальні.

Пані Сапсан поплескала мене по плечі:

— Схоже, що ви чистий. Однак, я повинна була вас попередити.

— І добре, що ви не зробили цього раніше, — відказав я, подумавши, що інакше це перетворило б мене на параноїка, котрий ще місяць тому почав би потайки робити тести на вагітність та вишукувати слимаків у власному калі. І мої батьки вже давно запроторили б мене до якоїсь психіатричної лікарні.

— Доволі чесно, — підсумувала пані Сапсан. — А тепер, перш ніж ми зможемо розслабитися та насолодитися компанією одне одного, поговорімо про справи.

І вона почала кроками описувати вузьке коло між двокамерною духовкою та кухонною раковиною.

— Пункт перший: безпека та захист. Я вже дослідила периметр будинку. Усе нібито спокійно, але зовнішність буває оманливою. Чи є щось, що я повинна знати про ваших сусідів?

— Що, наприклад?

— Кримінальне минуле? Схильність до насильства? Колекції вогнепальної зброї?

У нас було лише двоє сусідів: древня, як світ, місіс Мелловруз — прикута до інвалідного візка вісімдесятирічна жінка, котра покидала свій будинок тільки за допомогою доглядальниці, що жила разом із нею, та одна німецька пара, котра більшу частину року проводила десь у іншому місці, залишаючи свій дім, свій велетенський «Макменшн» у стилі Кейп-Код, порожнім весь час, окрім зими.

— Місіс Мелловруз може проявляти надмірну цікавість, — повідомив я. — Але поки прямо в неї під вікнами не з’явиться хтось обурливо дивний, думаю, клопоту вона нам не завдасть.

— Прийнято, — погодилась пані Сапсан. — Пункт другий: чи не відчували ви, звідтоді як повернулися додому, присутності порожняків?

Я відчув, як у мене підскочив тиск при тому слові, яке вже протягом кількох тижнів не торкалося ні моїх вуст, ні моїх думок.

— Ні, — відказав я швидко. — А що? Були нові напади?