Карта днів

— Я дмухнула ним точно на них, але вони не заснули одразу. Джейкобів тато завів машину, але замість поїхати вперед, він… він… — Бронвін показала рукою на пом’яті гаражні ворота. Слова в неї закінчилися.

Пані Сапсан погладила її по руці:

— Усе гаразд, дорогенька. Ти все зробила правильно і точно.

— Ага, — озвався Єнох. — Точно в стіну.

Ми озирнулися та побачили інших дітей, які спостерігали за нами, щільно збившись у проході до вітальні.

— Я наказувала всім лишатися на місці, — зауважила пані Сапсан.

— Після такого? — заперечив Єнох.

— Пробач мені, Джейкобе, — звернулася до мене Бронвін. — Вони так сварилися, і я не знала, що робити. Я ж не зашкодила їм?

— Гадаю, ні, — відповів я. Я вже колись був випробував на собі солодкий сон, викликаний порошком Матінки Пилок, і цей гараж був не найгіршим місцем, щоби комусь провести в ньому ще кілька годин. — Можу я побачити телефон мого дядька?

Бронвін передала його мені. Екран був розбитий і вкритий тріщинами, схожими на павутину, але, коли засвітився, виявився читабельним. На ньому я побачив низку есемесок від моєї тітки:

«Що сталося?»

«Коли будеш дома?»

«Все ОК?»

У відповідь дядько Боббі почав був набирати «ВИКЛИЧ КОПІВ», а потім, вочевидь, збагнув, що він і сам легко міг би їх викликати. Але Бронвін забрала в нього телефон, перш ніж він устиг. Якби вона спізнилася хоч на кілька секунд, до нас, либонь, навідались би спецпризначенці. У мене аж у грудях здавило, коли я зрозумів, як легко наше становище могло стати небезпечним та складним. «Блін, — подумав я, переводячи погляд із розбитого автомобіля на розбиту стіну, а з неї на розбиті гаражні ворота. — Уже стало».

— Не хвилюйся, Джейкобе. Я справлялася і з набагато гіршими ситуаціями. — Пані Сапсан походжала навколо автомобіля, оцінюючи збитки. — Твоя сім’я міцно спатиме аж до ранку, і, насмілюся зауважити, нам слід спробувати зробити так само.

— А що потім? — стривожено запитав я. І вже почав пітніти: у гаражі з некондиційованим повітрям було задушно.

— Коли вони прокинуться, я зітру їхні останні спогади та відправлю твоїх дядьків по домівках.

— А що як вони?..

— Я поясню їм, що ми — далекі родичі з боку батька, приїхали з Європи, щоб ушанувати пам’ять Ейба на його могилі. А що стосується твоєї відправки до психіатричної лікарні, то тепер ти почуваєшся набагато краще і відповідного лікування там не потребуєш.

— А що?..

— О, ще й як повірять; звичайні дуже добре піддаються навіюванню після стирання пам’яті. Можливо, я могла б навіть переконати їх, що ми — гості з колонії на Місяці.

— Пані Сапсан, будь ласка, припиніть.

Вона посміхнулася:

— Мої вибачення. Століття в ролі директорки привчають передбачати запитання з практичних міркувань. А тепер, діти, ходімо: нам необхідно обговорити правила поведінки на наступні кілька днів. Нам багато треба вивчити про теперішній час, а часу в нас тепер на це вивчення немає.

Вона стала виштовхувати дітей із гаража, а вони тим часом закидали її питаннями та скаргами:

— А як надовго ми тут? — запитувала Олівія.

— А можна нам уранці сходити роздивитися все навколо? — запитувала Клер.

— Я хотів би з’їсти що-небудь, перш ніж зникну з лиця Землі, — скаржився Мілард.

Дуже скоро я залишився в гаражі сам, забарившись почасти тому, що мені було неспокійно на душі через необхідність покинути тут свою сім’ю на всю ніч, а також тому, що я переживав через неуникне стирання їхньої пам’яті. Пані Сапсан здавалася впевненою, але цього разу стирання повинне бути більшим за те, яке вона проводила на них у Лондоні, коли з їхньої пам’яті було видалено лише близько десяти хвилин. Що коли вона не зітре достатньо або ж зітре забагато? Що коли мій тато забуде все, що він знав про птахів, або моя мама цілковито забуде французьку мову, яку вона вивчала в коледжі?

Хвилину я дивився, як вони сплять, і на душі було важко. Раптом я відчув себе стривоженим дорослим, тоді як моя сім’я здавалася мені маленькими дітьми — вразливими, сумирними, трохи заслиненими.

Можливо, був інший шлях.

Крізь відчинені двері наполовину висунулась Емма:

— Усе окей? Я думаю, хлопці вчинять заколот, якщо якнайскоріше не з’явиться вечеря.

— Я не впевнений, що повинен залишити їх, — сказав я, кивнувши на мою сім’ю.

— Вони нікуди не підуть, і за ними не треба наглядати. З отриманою дозою вони, не чуючи ніг, спатимуть аж до завтрашнього полудня.

— Я знаю. Просто… мені трохи неспокійно на душі.

— Ти не повинен переживати, — вона підійшла і стала поряд, — це не твоя провина. Узагалі.

Я кивнув:

— Це здається трохи сумним — усе це.

— Що саме?

— Що син Ейба Портмана ніколи не дізнається, яким незвичайним чоловіком був його батько.

Емма поклала мою руку собі на плечі, опинившись так у моїх обіймах.

— Я думаю, що в сто разів сумніше те, що він ніколи не дізнається, яким незвичайним чоловіком є його син.

І щойно я нахилився, щоби поцілувати її, як у моїй кишені задзижчав телефон мого дядька. Ми обоє від несподіванки здригнулися. Я дістав його та прочитав нову есемеску від моєї тітки:

«Дурко Дж уже в дурці?»

— Що це? — спитала Емма.

— Нічого важливого.