Карта днів

— Не будь такою скромною, — сказав я. — Деякі з твоїх фото ти мені вже надсилала в листах, і вони були чудові.

— Ой, а я й забула.

Емма була якою завгодно, але не хвалькуватою. Та при цьому вона не боялася сурмити на весь світ про свої досягнення, якщо це стосувалося того, що вона вміла робити добре. Отже, той факт, що вона засоромилася від згадки про її фотографії, означав лише, що вона дуже до себе вимоглива. На щастя для нас обох — оскільки прикидатися, зображуючи захоплення, я вмію дуже погано, — вона була справжнім талантом. Але, при тому що композиція, експозиція і все таке було на висоті (не те щоб я був експертом), по-справжньому цікавими ті знімки робив зміст зображеного на них — цікавими та жахливими.

На першому фото було десь близько дюжини людей, убраних у одяг часів королеви Вікторії, які позували, як позують випадкові люди на пікніку, стоячи на неймовірно перекошених покрівлях будинків, а ті виглядали так, наче їх потрощив якийсь сердитий гігант.

— Землетрус у Чилі, — пояснила Емма. — Виготовлено на неякісному фотопапері, який, на жаль, сильно зістарився, після того як ми покинули Диявольський Акр.

Сказала і зразу ж перейшла до наступної світлини. Там був потяг, який зіскочив із рейок та завалився на бік. А ще там же були діти — дивні переважно, — котрі сиділи та стояли довкола, усміхаючись, наче в ті старі добрі часи ця подія була для них розвагою.

— Аварія потяга, — прокоментував Мілард. — Він віз якісь леткі хімікалії, і за кілька хвилин по тому, як було зроблено цей знімок, ми, відступивши на безпечну відстань, спостерігали, як він загорівся, а потім пролунав страшенний вибух.

— А заради чого були ці мандрівки? — запитав я. — Це мені видається набагато менш цікавим, ніж відвідати якусь круту петлю на Амазонці.

— Ми допомагали Шарону, — відповів Мілард. — Пам’ятаєш його — високий такий човняр із Диявольського Акра, у плащі? Щури замість друзів?

— Як таке забудеш!

— Зараз він розробляє нову та покращену версію свого туру по місцях великого голоду та великих пожеж, використовуючи часові петлі Панконтуркону, і для цього одну з версій він попросив нас протестувати. А ще там, окрім чилійського землетрусу та аварії потяга, у Португалії було одне містечко, де дощило кров’ю.

— Серйозно? — здивувався я.

— Я там не була, — відказала Емма.

— От і добре, — сказав Горацій. — Наш одяг було там безнадійно забруднено.

— Бачу, ви проводите час набагато цікавіше, ніж я, — підбив я підсумок. — Здається, звідтоді, як я востаннє вас бачив, я покидав свій дім лише десь разів із шість.

— Думаю, це скоро зміниться, — озвалася Бронвін. — Я завжди хотіла побачити Америку. А особливо цей час. А Нью-Йорк дуже далеко?

— Боюся, що так, — відповів я.

— Жаль, — відказала вона, занурюючись у диванні подушки.

— А я хотіла б побувати в Мансі, що в Індіані, — повідомила Олівія. — Бо в путівнику сказано, що ви ще не жили, якщо не бачили Мансі.

— У якому путівнику?

— «Дивна Планета. Північна Америка», — відповіла Олівія, показуючи книгу в подертій зеленій обкладинці. — Це, певне, путівник для дивних. Він назвав Мансі таким, що вважалося найбільш нормальним містом Америки аж шість років поспіль. Із усіх поглядів середні показники.

— Ця книга давно застаріла, — озвався Мілард. — І вже ні для чого не придатна.

Олівія пустила його слова мимо вух:

— Очевидно, там ніколи не відбувалося нічого незвичайного чи надзвичайного. Ніколи!

— Не всі з нас, на противагу тобі, вважають звичайних людей цікавими, — сказав Горацій. — А взагалі я впевнений, що все там давно вже кишить дивними туристами.

Олівія, на котрій не було в цей момент свинцевих черевиків, пролетіла над журнальним столиком до дивана та кинула книгу мені на коліна. Вона була розгорнута на сторінці, що описувала єдине придатне для дивних місце поблизу Мансі — будиночок під назвою «Рот Клоуна», що знаходився в часовій петлі, розташованій на околиці містечка. Виправдовуючи свою назву, він являв собою приміщення всередині гігантської гіпсової голови клоуна.

Я трохи сіпнувся, і книга закрилася.

— Нам не потрібно пертися всім до Індіани, щоб знайти там якесь неекстраординарне місце, — сказав я. — У нас їх до біса прямо тут, у Енґлвуді, повірте мені.

— Усі ви можете робити все, що захочете, — заявив Єнох, — а я наступні кілька тижнів планую тільки спати до полудня та гріти босі ноги в теплому піску на пляжі.

— Однозначно, класно! — погодилася Емма. — А є тут поблизу пляж?

— Через дорогу, — відповів я.

Її очі спалахнули.

— Ненавиджу пляжі, — заявила Олівія. — Я ніколи не зможу там зняти свої дурні металеві боти, що псує всю забаву.

— Ми б могли прив’язати тебе до скелі біля краю води, — запропонувала Клер.

— Звучить чарівно, — буркнула Олівія, а потім схопила «Дивну Планету» з моїх колін та полетіла в куток. — Але я краще просто сяду на поїзд до Мансі, а ви тут грайтеся собі в шашки щигликами.

— Ти цього не зробиш.

Це пані Сапсан зайшла до кімнати. І я подумав, що вона, мабуть, увесь цей час підслуховувала нас із холу, замість того щоб робити той свій незапланований обхід території.