Карта днів

Коли вашим найкращим другом є ваш сімдесятип’ятирічний дідусь, то багато часу ви витрачаєте на те саме, що і він, а для нас це означало кожного суботнього ранку чесати туди, де є якийсь гаражний розпродаж. (Дідусь Портман, можливо, і був незвичайним героєм війни та крутожопим мисливцем на порожняків, та мало що збуджувало його дужче за дешево куплену річ.)

На кожному такому розпродажу мені дозволялося вибрати одну штуку, що коштувала менше п’ятдесяти центів. Помножте це на кілька таких продажів за вікенд і зрозумієте, як я за десять років нагромадив таку купу старих платівок, дешевих детективних романів із дурнуватими обкладинками, гумористичних журналів «MAD» та інших речей, що, якщо сказати об’єктивно, були барахлом, звісно, але було в них щось, наче від справжніх скарбів. Мої батьки часто благали мене прорідити це «стадо» та викинути геть більшу частину. І хоча я і зробив кілька позбавлених ентузіазму спроб, та ніколи не заходив у цьому надто далеко — решта будинку була настільки величезною, модерною та порожньою, що в мене з’явилося щось на кшталт боязні незаповненого простору, — тож у тому, що стосувалося єдиної кімнати в домі, над якою я мав хоч якийсь контроль, то я волів, щоб вона була добре заповнена. Ось чому, на додачу до всіх переповнених книжкових полиць, я обклеїв одну стіну від підлоги до стелі картами, а іншу — старими вініловими альбомами.

— Ух ти! А ти реально любиш музику! — Емма відірвалася від мене та підійшла до стіни, що була, наче лускою, вся обклеєна конвертами з вініловими грамплатівками. І я вже починав злитися на цей відволікаючий декор.

— А хіба не всі люблять? — спитав я.

— Не всі отак обклеюють собі стіни.

— Мені переважно подобаються старі записи, — повідомив я.

— О, мені теж, — зраділа вона. — Мені не подобаються всі оці нові групи, з їхніми гучними гітарами та довгим волоссям. — Вона показала на альбом «Meet the Beatles!» («Зустрічайте Бітлз!») та наморщила носика.

— Цей запис вийшов… що?.. п’ятдесят років тому? — здивувалася вона. — І правда… Але ти ніколи не казав, що так любиш музику. — І вона пішла вздовж стіни, проводячи рукою по моїх платівках та оглядаючи кожну. — Існує так багато всього, чого я про тебе не знаю, але хотіла б.

— Я знаю, про що ти, — промовив я. — Я відчуваю, що ми в чомусь дуже добре знаємо одне одного, а в чомусь поводимося так, наче щойно познайомились.

— Нас виправдовує те, що ми були дуже зайняті, намагаючись не загинути та врятувати всіх отих імбрин і все таке. Але тепер ми маємо час.

«Ми маємо час». Щойно я почув ці слова, як десь глибоко в моїй душі з’явилося гостре передчуття фантастичної перспективи.

— Програй мені одну, — попросила Емма, кивнувши на стіну. — Яку завгодно з твоїх улюблених.

— Не знаю навіть, яку вибрати, — відказав я. — Їх так багато.

— Я хочу з тобою потанцювати. Вибери якусь, підхожу для танцю.

Вона усміхнулася та пішла назад, у мій бік, продовжуючи оглядати мої колекції. Я подумав якусь мить та знайшов «Повню перед осіннім рівноденням» Ніла Янґа, дістав платівку з конверта, поклав її на програвач та обережно опустив голку в проміжок між третьою та четвертою піснями. Почулося приємне потріскування, а потім, зажурлива та щемливо-солодка, пішла титульна фонограма, що дала назву всьому альбому. Я сподівався, що Емма долучиться до мене посередині кімнати, де я вже розчистив трохи місця для нашого танцю, аж тут раптом вона наткнулася поглядом на мою стіну з карт. Вони там були просто нашаровані одна на одній — карти світу, карти міст, карти метро, трискладкові карти, вирвані зі старих журналів «Нешенл Джіоґрефік».

— Це дивовижно, Джейкобе.

— Я мав звичку багато часу проводити, уявляючи себе деінде, — пояснив я.

— Я теж.

Вона наблизилася до мого ліжка, що впиралося в стіну з картами, та стала на ковдру, щоби краще ті карти роздивитись.

— Інколи я згадую, що тобі лише шістнадцять, — промовила вона. — Насправді шістнадцять. І це мені не вкладається в голову.

Вона повернулася та глянула на мене згори здивовано.

— Що змусило тебе так сказати? — запитав я.

— Не знаю. Просто це дивно. Ти не виглядаєш на шістнадцять.

— І ти не виглядаєш на дев’яносто вісім.

— Мені лише вісімдесят вісім.

— О, так. Ти насправді виглядаєш на вісімдесят вісім.

Її мила голівка затряслася від сміху. А потім Емма знову перевела погляд на стіну.

— Спустись до мене, — покликав я. — Потанцюй зі мною.

Здавалося, вона не чула. Натомість вона підійшла до найстарішої частини моєї «географічної» стіни — до тієї, яку я обклеював іще разом із дідусем, коли мені було вісім чи дев’ять, і де були всякі карти, намальовані від руки на папері в клітинку або на кольоровому ватмані. На створення тих карт ми тоді витратили чимало довгих літніх днів, вигадуючи картографічні символи, малюючи дивних створінь на полях, іноді наносячи на ті наші вигадані карти реальні географічні місцевості. Коли я зрозумів, на що вона так пильно дивиться, моє серце трохи стислося.

— Це почерк Ейба? — спитала вона.

— Зазвичай усі ті карти ми робили разом. Власне, він був моїм найкращим другом.

Емма кивнула.

— Моїм теж.