Казки народів світу

— Я попрохав у царя дозволу одружитися з його дочкою. Цар обіцяв віддати її мені через три місяці, але зламав обіцянку й висватав свою царівну за візирового сина. Тож хочу, аби ти ввечері приніс до мене молодих!

— Слухаю і корюся! — відповів джин і зник з очей.

Аладдін довго не міг заснути, все думав про віроломство царя. А вночі знову з’явився джин і приніс килим, у який були загорнуті царівна та син візира. Побачивши їх, Аладдін зрадів і наказав джинові:

— Віднеси-бо візирового сина у льох!

І джин тієї ж миті одніс візирового сина до льоху й замкнув його там на ніч, ще й дмухнув на нього так, що той ураз висох. Повернувшись до Аладдіна, раб лампи спитав:

— О володарю, чи не треба тобі ще чогось?

— Прийдеш сюди на світанку й перенесеш молодих назад у палац! — звелів Аладдін.

І джин відповів:

— Слухаю та корюся! — і тієї самої миті зник.

Аладдін, побачивши, що царівна Бадр аль-Будур стоїть перед ним, мовив:

— О кохана, я наказав принести тебе сюди не для того, щоб принизити твою честь, а щоб перешкодити іншому зробити це!

А царівна Бадр аль-Будур стояла перелякана і вся тремтіла.

Аладдін поклав між собою та царівною меч і проспав поряд з нею до ранку, а візирів син провів у брудному льоху найчорнішу в своєму житті ніч. А коли настав світанок, з’явився джин, не чекаючи, поки Аладдін потре лампу, і полетів разом з царівною та візировим сином у палац і поклав їх в опочивальні так, що ніхто цього не бачив, а ті нетямились зі страху, відчуваючи, що їх переносять з місця на місце.

Не встиг цей раб із роду джинів покласти молодих в опочивальні, як сам цар з’явився провідати дочку Бадр аль-Будур. І коли візирів син почув його кроки, він схопився на ноги, хоч йому дуже хотілося зігрітися й відпочити — адже він просидів усю ніч у холодному вогкому льоху.

Цар підійшов до своєї дочки, поцілував її поміж очей і побажав їй доброго ранку, але царівна не відповіла йому, і він побачив, що обличчя в неї сумне та сердите. Цар знову заговорив до неї, але знову не діждався відповіді. І тоді він вийшов, подався до своєї дружини-цариці й поскаржився на дочку.

— О царю часу, молодята після весілля завжди ніяковіють! Не гнівайся на дочку. А я піду до опочивальні й побалакаю з нею.

Цариця вбралась і пішла до дочки, поцілувала її й побажала доброго ранку, та царівна не мовила жодного слова у відповідь. І цариця подумала, що з ЇЇ дочкою, мабуть, трапилось щось лихе.

— Донечко,— мовила вона,— що це з тобою? Я прийшла, щоб глянути на тебе і побажати доброго ранку, а ти не відповіла мені й так само мовчала, коли до тебе завітав батько.

Тут царівна Бадр аль-Будур підвела голову і сказала:

— О матінко, не гнівайся! Я справді повинна була зустріти тебе з шаною й повагою, але, певно, ти мені вибачиш, як почуєш, чому я промовчала на батькове і на твоє привітання. Тільки-но спустилася ніч, якийсь страхітливий велетень підняв мене та мого нареченого й переніс у темне і брудне місце...

І царівна Бадр аль-Будур розповіла матері про все, що трапилось уночі.

— О донечко,— відповіла мати, вислухавши її,— не кажи цього нікому, бо подумають, що ти згубила розум. Слава аллахові, що ти приховала це од батька!

— Ні, мамо,— мовила царівна.— Я не згубила розуму! Якщо ти не віриш мені, спитай у мого нареченого.

— Уставай і викинь з голови дурощі,— сказала цариця.— Вберися гарненько й поглянь, як радіє все місто твоєму весіллю. Послухай, як грають сурми й сопілки і б’ють барабани!

Вона покликала служницю, і та вбрала царівну, а мати пішла до царя й сказала, що дочці приснився сьогодні лихий сон. Потім вона послала по візирового сина й спитала, чи правду каже її дочка,— але син візира, боячись, що в нього заберуть дружину, все заперечив.

— Я нічогісінько не знаю! — водно торочив він.

Отож цариця й вирішила, що дочці примарилось уві сні те, що вона розповіла.

А люди в місті гуляли до самісінького вечора, а коли настав час лягати спати, Аладдін знову потер лампу і, тільки-но джин з’явився перед ним, звелів зробили все так, як і минулої ночі. Раб лампи зник і за мить повернувся, несучи царівну та візирового сина. Як і першого разу, візирового сина Аладдін кинув у льох, поклав між собою та царівною меч і спокійно заснув поряд з нею. А на світанку раб із роду джинів повернувся і відніс царівну й візирового сина назад у палац.

Цар уранці встав, одягнувся і пішов до дочки. І коли син візира почув його кроки, він швиденько вислизнув з опочивальні, трусячись від холоду та страху.

Цар побажав дочці доброго ранку і спитав, як вона себе почуває, але царівна мовчала так само, як і вчора. Цар нарешті розгнівався. Вихопивши меча з піхов, він закричав:

— Або ти розповіси, що з тобою коїться, або я тебе вб’ю!

Царівна Будур злякалась батькового гніву й мовила:

— Будь ласкавий до мене, батечку! Коли я скажу, що зі мною трапилось, ти мені пробачиш!

І вона про все розповіла.

— Якщо не віриш, спитай у мого нареченого,— докинула вона.— Щоправда, я не знаю, куди його виносив той велетень.