Казки народів світу

Якось, коли він після сніданку прямував, як звичайно, на базар, почув крик оповісника:

— За наказом царя часу і володаря сторіч, хай усі купці та торговці замкнуть свої крамниці, хай усі люди замкнуться в своїх будинках! Царівна Бадр аль-Будур, дочка нашого могутнього царя, вирушає до лазні! Хай ніхто не виходить на вулицю й не визирає з вікон! Хай ніхто не «слухається цього наказу!

Коли Аладдін почув цю оповістку, йому закортіло бодай одним оком глянути на царівну, і він сказав сам собі:

«Усі навколо тільки й балакають про її красу та чарівність. Невже я так і не подивлюся на неї?!»

І він почав думати-гадати, як би здійснити свій намір, і врешті надумався: вирішив сховатись за дверима лазні й глянути на царівну, коли вона туди входитиме.

Аладдін став за дверима лазні — його не було нікому видно — й почав чекати.

Царівна Будур виїхала з палацу в місто, проминула базари й майдани і наблизилась до лазні. Заходячи туди, вона відкинула покривало, і обличчя її засяяло красою, яскравішою за світло сонця. Один поет сказав про неї:

Я красу цих очей передати не міг.
Чиї рухи плекали троянди цих щік?
Її кучері пишні — мов ночі пітьма,
А де світить чоло її — ніч відступе!

І коли Аладдін побачив сліпучу вроду дівчини, в серці його спалахнуло палке кохання, і він, приголомшений, повернувся додому. Мати обізвалася до нього, та він сидів, заклякнувши й занімівши. Мати поставила перед Аладдіном обід, але він не зворухнувся.

І тоді мати спитала:

— Синку, що це з тобою? Може, в тебе щось болить? Скажи мені! Я ж бачу, що ти сьогодні не такий, як завжди.

Проте Аладдін так і не здобувся на слово — перед його очима сяяло прекрасне обличчя царівни, і він навіть не почув материних слів.

Мати ледве впрохала його з’їсти трохи страви, і Аладдін з’їв, а потім упав на свою постіль і всю ніч качався з боку на бік, не склепивши очей. А вранці, вставши, не знаходив собі місця. Отак полонила його царівна Бадр аль-Будур!

Мати, дивлячись на нього, зовсім розгубилася. «Може, він занедужав?» — подумала вона й мовила:

— О сину, коли в тебе щось болить, я приведу лікаря — хай він огляне тебе. В нашому місті живе один чужоземний лікар; кажуть, що він великий мастак. Він вхожий навіть у царський палац. Якщо ти захворів, він тебе вилікує.

— О матінко, я не хворий! — відповів Аладдін.— Вчора я побачив царівну, коли вона підняла з лиця покривало, і так закохався у неї, що й не сказати! Я надумав одружитися з нею й просити в царя, щоб він оддав її за мене.

Почувши ці слова, Аладдінова мати аж у поли вдарилась.

— Схаменися, синку! — вигукнула вона.— Чи ти при здоровому глузді? Ти хочеш сватати царську дочку?

— Матінко, я не здурів і не спричинився,— відповів Аладдін.— Але рішенець мій твердий. Я будь-що здобуду царівну Бадр аль-Будур! І я пошлю сватів до її батька-царя.

— О сину мій, благаю, не кажи таких слів! — вигукнула мати.— А що, як хтось почує їх? Хіба ж ти рівня царівні? Адже ти не вельможа і не емір! Та й хто б це пішов сватати царську дочку?

— О матінко, тільки ти можеш це зробити! — відповів Аладдін.— Хто ж іще пішов би просити для мене дочку в царя, опріч тебе? Матінко, благаю, піди до палацу!

— Чи таке видано, чи таке чувано? — вигукнула мати.— Чи ж я із розуму зсунулась?! Забудь про це й думати! Чий ти син, щоб свататись до царської доньки?! Батько твій був бідний кравець! Найбідніший з усіх кравців міста! А я, твоя мати, хто я така? Мої батьки — найубогіші люди в місті. А цар віддасть царівну тільки за царського сина, рівного йому родом, вельможністю й шляхетністю!

Аладдін слухав матір, і коли та скінчила говорити, відповів:

— О матінко, я думав про це! Так, я бідняцький син. Але все одно я здійсню те, що намислив! І якщо ти не допоможеш своєму синові - не жити йому на білому світі! Врятуй же мене — адже я в тебе одинак!

Заплакала мати й мовила:

— Авжеж, сину, я — твоя мати, ти — кров мого серця, і немає в мене нікого, крім тебе! І я бажаю, я мрію про те, щоб ти одружився із рівнею! Адже коли я почну шукати тобі дружину, мене відразу спитають, чи є в тебе ремесло, земля або сад. І мені буде соромно відповідати на це навіть таким злидарям, як ми самі. Та хіба ж я насмію сватати за тебе дочку в царя, вище за якого на землі нема нікого й не буде?! Не стане в мене на це духу, сину! Навіть у палац я не пройду — мене туди не пустять. А якби й пустили — що б сказала я царю? А дарунок? Адже до царя, сину, не підеш без коштовного дарунка! Кажуть, правда, що володар наш добрий і справедливий,— проте ніхто не зважиться чогось у нього просити, якщо не має заслуг перед ним або перед державою чи ж якоїсь іншої приключки. А хіба ти прислужився чимось цареві або державі, щоб дістати від нього нагороду, на яку сподіваєшся? Не личить це тобі, сину, і не дарує нікому цар таких нагород! То як можу я наражати себе на небезпеку, просячи для тебе в царя його дочку?

Почувши від матері такі розумні й розважливі слова, Аладдін мовив: