Коли настав час обідати, перед царем, царівною й Аладдіном накрили столики, а для головного візира та інших візирів, емірів і вельмож теж поставили столики. І всі їли, пили й веселилися, і цар смакував чудові страви та милувався розкішним посудом. А перед його столиком стояло вісімдесят невільниць, і кожна грала гарну й зворушливу мелодію, звеселяючи серце царя.
Коли всі наїлися й напилися, столики прибрали, а в іншій великій залі поставили столики з солодощами й плодами, і всі перейшли туди і знову їли та пили досхочу.
А майстри, торговці коштовностями і ювеліри тим часом працювали біля граток. Цар підійшов подивитися на їхню роботу й побачив: вона дуже відрізняється від того, що було зроблено вночі, і збагнув, що його майстри не здатні виконати таке завдання. До того ж торговці коштовностями сказали цареві, що смарагдів, які є в його скарбниці, не вистачить на гратки, і цар звелів узяти скільки треба самоцвітів з іншої, більшої скарбниці, а коли й тоді не вистачить, то взяти самоцвіти, які підніс йому Аладдін.
І майстри брали смарагди з великої скарбниці, аж поки вибрали всі, а тоді взяли самоцвіти, які підніс Аладдін, але їх теж не вистачило.
Цар наказав своїм візирам, щоб кожен, у кого є самоцвіти, віддав їх майстрам, а навзамін узяв собі золота із царської скарбниці,— і візири принесли те, що мали, але не вистачило й цих самоцвітів.
Аладдін пішов глянути на роботу майстрів і побачив, що до кінця ще дуже далеко. Тоді він наказав майстрам розібрати все, що вони зробили, повернути самоцвіти візирам, а цареві віддати ті, що їх було взято з його скарбниці.
І майстри розібрали гратки й повернули самоцвіти їхнім власникам. Візири дуже зраділи.
Коли цареві принесли смарагди, він дуже здивувався. Сів він на коня та й поїхав до Аладдіна.
Аладдін потер лампу, і перед ним з’явився джин і вигукнув:
— Наказуй, о мій повелителю!
— Я хочу,— мовив Аладдін,— щоб ти добудував ті гратки на вікні, що їх я звелів лишити недоробленими.
— Слухаю і корюся! — відповів джин і вмить виконав Аладдінове завдання.
Але тут увійшов цар і спитав Аладдіна:
— Навіщо, сину, ти дозволив майстрам розібрати те, що вони вже зробили?
— О царю часу,— відповів Аладдін,— коли я побачив, що майстри забрали всі самоцвіти з твоїх скарбниць та зі скарбниць вельмож твого царства й не зробили навіть половини роботи, то звелів їм розібрати все зроблене і повернути самоцвіти власникам. А гратки я добудував сам. Підійди, о царю, й подивися.
Цар підійшов і побачив, що гратки дороблено дуже вмілою та вправною рукою, і зчудувався з Аладдінового хисту. Обійнявши його, він вигукнув:
— Нікому не зрівнятися з тобою, сину мій! Навіть великі царі на це не здатні!
Потім цар зайшов до своєї дочки, царівни Бадр аль-Будур, трохи посидів у неї, а тоді повернувся до себе в палац.
Аладдін щодня виїздив зі своїм почтом у місто, і його невільники кидали городянам золото. Він заходив у мечеть і творив там полуденну молитву. І всі полюбили його, і слава про нього покотилась по всій країні.
Він часто вирушав на полювання або їхав на головний майдан і ставав до герцю з лицарями та воїнами і всіх перемагав. А дружина, царівна Бадр аль-Будур, день від дня кохала його дужче.
Аладдін почав творити справедливий суд у царстві, став першим царевим порадником, і робив щедрі дарунки шановним людям, і нагороджував їх. І всі полюбили його великою й щирою любов’ю.
Несподівано сталася біда: на царя пішов війною інший цар. Військо його було величезне.
Цар теж зібрав військо і наставив Аладдіна полководцем. І Аладдін повів своїх воїнів на ворогів, і почалася велика січа, і Аладдін знищив силу-силенну ворогів, а багатьох узяв у полон. Жодне з його бойових знамен не схилилося. І він повернувся звитяжцем у місто на чолі свого війська. Сам цар вийшов йому назустріч, міцно його обійняв і привів до себе в палац. Почалося бучне свято, і люди молилися за Аладдіна, бажаючи йому довгих років життя.
Чаклун-магрібинець, покинувши місто, де жив Аладдін, довго блукав, поки повернувся у свою країну. Думка про скарб не виходила йому з голови, і він люто кляв Аладдіна. «Якщо цей негідник помер у підземеллі,— казав він сам до себе,— а чарівна лампа й досі там, то в мене ще лишається надія її роздобути».
Коли магрібинець прибув до свого рідного міста, йому закортіло поворожити на піску й дізнатися, чи є лампа в скарбниці й чи живий іще Аладдін. Склав чаклун його гороскоп[13]
і тричі поворожив на піску, але не побачив ні Аладдінової смерті, ні лампи в скарбниці. І він зрозумів, що Аладдін врятувався й вийшов з підземелля, взявши з собою лампу.Магрібинець, розшаленівши з лютого гніву, ще раз розсипав пісок і побачив, що Аладдін за допомогою лампи розбагатів, став найвизначнішою та найповажанішою людиною в місті й одружився з дочкою самого царя.
І чаклун, оскаженівши, мовив сам собі:
«Я подолав безліч перепон, загнав страхітливих небезпек, аби роздобути чарівну лампу, а цей поганець, син батьків-злидарів, дістав лампу без жодних клопотів! Не жити йому на цьому світі!»