Казки народів світу

Колись давно, не за нашої пам’яті, жили собі чоловік та жінка, і було в них троє дітей. Усі троє хлопці. Старший був одважний і сміливий, підстарший не такий сміливий, як найстарший, та дужчий за найменшого, а найменший, хоч слабкий і кволий, та хитрий і спритний.

Були вони дуже вбогі. Ото всього добра, що хатка, і стояла та хатка край самого моря (нині там село Фузетта, а тоді його й сліду не було).

Найстарший син як виріс, то надумав піти найматися. Покинув він рідну господу і пішов по світах. Іде та й іде, коли бачить — стоїть палац, а на палацових дверях залізне кільце висить, вагою в кілька арроб[5]. Стукнув він тим кільцем у двері. Вийшов з палацу велетень та й питає:

— Чого тобі?

— Я — найматися. Може, є яка у вас робота.

— А чого ж,— каже велетень,— є. Свиней пастимеш. Але знай: як хоч одну заріже вовк, то твоя голова з плеч!

— Гаразд,— каже старший брат.— От тільки нема у мене нічого, чим вовків лякати.

А велетень:

— За цим діло не стане. Дам тобі рушницю.

Другого дня з рушницею за плечима пішов хлопець пасти свиней. Вісім штук їх було. Ввечері по дорозі додому напали на свиней вовки. Як міг відбивався хлопець од тих вовків. Трьох повбивав, але так і не зумів пригнати усіх свиней цілих у саж. Двох таки недолічився велетень. А як недолічився, то взяв і вбив свинопаса, а одежу його на кілочку повісив.

А підстарший як виріс, то надумав і собі піти найматися. Попросив батька й матір благословити та й пішов по світах. Усе до того ж таки велетня привели його путі-дороги і до того ж кінця, як і найстаршого.

Минув час, виріс і найменший. І цей надумав піти найматися. Хоч як не хотіли батько й мати, а мусили його благословити.

Все до тих же дверей з залізним кільцем прийшов він. На превелику силу підняв кільце і стукнув у двері.

Велетень прочинив двері та й питається:

— Чого тобі?

— Та от хочу узнати, чи не треба вам працівника?

— Треба. Треба свинопаса — і притьмом. А то вовки свиней крадуть.

— Вовки? Та вовки мене бояться!

Здивувала така відповідь велетня.

— Заходь,— каже.

Зайшов хлопець і став озиратися навколо. Побачив велетневу жінку, велетку, таку завбільшки, як він сам, потім і одежу своїх братів.

От другого дня вранці пішов він зі стадом свиней на пашу, вломив гілочку, зробив із неї сопілку і продудів цілий день. Ввечері по дорозі додому напали на свиней вовки і відбили двох. А свинопас знай собі дудів на сопілку: так з сопілкою в роті і в палац увійшов.

Велетень одразу виявив пропажу свиней і, побілівши від люті, закричав:

— Ти умреш! Двох свиней вовки украли.

А хлопець на те:

— Навіщо так кричати? Свині пішли з мого дозволу. Скоро вернуться.

Велетень вгамувався трохи та й питає:

— Хіба вовки не з’їли їх?

А хлопець:

— Таке скажеш! Як це вони можуть з’їсти? Вовки мене знають і навіть підійти близько не важаться.

Замовк велетень і пішов до жінки розповісти про те, що сталося, і сказав:

— Або цей хлопець і справді дужий, або великий він шахрай! Треба б випробувати його. А то я вже сумніватися починаю.

Всю ніч провела велетка біля дверей комірчини свинопаса, все дослухалася та в шпари підглядала. А той, знаючи про їхню розмову, похвалявся своїми подвигами, балакаючи сам із собою.

От прийшла велетка до чоловіка та й каже:

— Твоя правда, це дуже смілива людина, і я боюся його.

На другий день знов вирушив свинопас пасти свиней, знов напали на стадо вовки й відбили двох. Розлютився велетень ще дужче, ніж раніше, а той знов за своє:

— Та кажу ж я вам, що свині йдуть з мого дозволу. Скоро вернуться.

Назавтра була неділя, і сім’я велетнів розважалася, змагаючись у силі та спритності. Стоячи на белебні, кидали вони, хто далі, важкий зливок золота у море. А палац їх стояв на березі моря.

Хлопець дивився та тільки реготав.

— Чого ж ти смієшся? Може, гадаєш, кинеш далі?

А він:

— Авжеж.

— Ану, спробуй,— каже велетень.

От хлопець став поряд із велеткою і, перш ніж узяти зливок, почав махати рукою то вправо, то вліво.

— Що це ти робиш?

— Та кораблям гасло подаю, хай розійдуться в різні боки, а то, чого доброго, впаде ця штука на палубу.

— Е ні! Золото — моє! Не хочу, щоб пропало!

Так і не дала велетка хлопцеві показати свою силу, а тому тільки це й треба було.

Наступної неділі не пішов він пасти свиней, сказав, що хоче дочекатися, коли вернуться вкрадені. А в суботу вийшов хитрун у двір, піймав куріпку і сховав у надійному місці. Як почали чоловік і жінка знов змагатися в спритності, він став оддалеки і посміюється.

— Ось що, жінка дорожить цим золотом Але ж ми з тобою можем і камінь кинути.

А хлопець:

— Згода! Ви кидайте з белебня, а я звідси, знизу кину.

Кинув велетень камінь і кинув далеко.

А хлопець узяв приховану куріпку, брудну, всю в куряві, і підкинув у повітря. Опинившись на волі, змахнула птиця крилом — пісок і пилюка запорошили очі велетню.

— З якою силою він кинув камінь, аж дим пішов,— сказав велетень своїй здивованій жінці.

— І я нічого не бачила,— мовила велетка.— В очі мені земля попала.

Відтоді став велетень боятися хлопця, а тому тільки це й треба було.

От якось уночі каже велетень своїй жінці:

— Давай сьогодні вночі його вб’ємо.