Казки народів світу

— Це як же? Ти щось придумав?

— Так, придумав. Свинопас спить у комірчині під горищем. А я зробив діру в покрівлі, таку діру, через яку легко пройдуть два здоровенні камені. Ось як тільки він засне, я їх і поскидаю на нього.

Жінка схвалила чоловіковий намір. Проте свинопас усе чув і ту ніч ліг спати в іншому місці. А скинуте велетнем каміння зіштовхнулося між собою і утворило ніби склепіння.

Побачив хлопець, що утворене над його постіллю склепіння міцне, і надумав лягти спати, ніби нічого не було, на своє звичне місце.

Вранці прокинувся велетень і пішов глянути, що сталося з його служником. Відчиняє він двері до комірчини та:

— Гей, хлопче! — кричить.

А той:

— Чого треба, хазяїне?

А велетень тоді:

— Щось сталося?

— Та нічого особливого. Звалилися два камінці зі стелі, але я їх піймав і втулив у дірку під стелею. Тепер принаймні пилюка в лице не сипатиметься.

Неабияк був вражений велетень усім почутим. Пішов він до жінки і розповів усе докладно. А та:

— Ой лишенько! Краще вже його розрахувати, хай іде на всі чотири сторони. І то скоріш.

— Скажи йому про це,— погодився велетень.

От пішла велетка до свинопаса та й каже:

— Ми оце днями їдемо. Так що можеш бути вільний. Збирайся.

— Зібратися, то зберуся,— сказав хлопець.— Тільки давайте мені трьох ослів, нав’ючених золотом.

— Атож, це саме й ми думали тобі запропонувати.

От як дістав трьох вантажених мішками з золотом ослів, покинув хлопець проклятий богом палац.

Може, година якась минула, як поїхав хлопець, а велетень і каже жінці:

— Ні, подумати лишень! Віддати негідникові стільки золота, га? Ні, не можу я так. Піду дожену його.

А велетка на те:

— Не роби цього, не роби. Забув ти, абощо, як він камінь піймав і стелю собі зробив?

Та де там, велетень і чути нічого не хоче.

— Хай би там що, а я попробую його здолати.— І кинувся навздогін за хлопцем, навіть не глянувши, що жінка сльози гіркі ллє.

Здалеку помітив погоню хлопець. Помітив, сховав у густім лісі ослів, а сам вийшов на дорогу, згорнув руки на грудях і втупився в небо.

Побачив велетень втупленого в небо хлопця та й питається:

— Чого це ти в небо задивився?

— Та ось ослів дожидаюся. Дуже повільно вони плентали, то я дав доброго штурхана під зад, вони тепер по небу летять. Звісно, перший появиться той, що перший дістав прочухана.

Нічого не захотів більше слухати велетень. Кинувся він назад, тільки його й бачили. А хлопець любісінько з ослами до батькової господи прибув.

Ось батько його і заснував село Фузетта, і тому в легенді про походження Фузетти мовиться, що збудована вона із золота, яке велетень навантажив на трьох ослів.

СЕРЦЕ МАТЕРІ Румунська народна казка

Серед високих гір стояла невелика фортеця. Там, у маленькому будиночку, жила колись одна вдова: чоловік її, як це часто буває серед мешканців фортець, загинув на війні.

У тієї вдови було двоє діток: хлопчик і дівчинка. Хлопчика звали Войнічел, а дівчинку — Гарнікуца, тобто Хоробрий і Працьовита. Жили вони дуже бідно. І радісно вдові було лише тоді, коли вона дивилася на своїх дітей.

Якось до фортеці в’їхала карета. Такої карети ще ніхто тут не бачив — оздоблена золотом, коштовним камінням, а в запрягу витанцьовувало дванадцять чорних коней-скакунів, самі як вогонь, збруя на конях срібна, у гриву вплетені стрічки та жовте пір’я. Слідом за каретою верхи їхала юрба слуг. Усі озброєні до зубів, у позолочених кольчугах.

В передку карети сидів бородатий кучер у гаптованій золотом парчевій лівреї, а в самій кареті, розвалившись на подушках, сиділа пані. Була вона стара, огрядна, злими очима зиркала на зустрічних людей.

Карета проїхала через подвір’я фортеці до вдовиного будиночка.

Діти саме бавилися в садочку, а мати з заклечаного ганку стежила за їхньою грою та шила їм сорочечки. Пані пихато звернулася до матері:

— Я — Богація![6]Я — наймогутніша королева! Мої багатства — неміряні, моїх слуг — не злічити!.. — Потім уже м’яко, вдавано улесливо: — Я чула про твоїх дітей. Знаю, які вони добрі та слухняні, і приїхала сюди, щоб ти віддала їх мені... Разом із ними будеш щасливою й ти!

Мати серцем відчула небезпеку, схопила дітей на руки, пригорнула до себе й відповіла:

— Не віддам я їх тобі! Багатство твоє здобуте грабунками та війнами... Ніякого щастя в такому багатстві нема. Воно приносить тільки горе. Моє щастя — це моя праця та мої діти. Іди геть звідси, Богаціє, іди, ти нам не потрібна!

— Слухай мене, бо погано буде! — заскреготіла Богація зубами. І тут же лагідно, медовим голосом додала: — Я хочу зробити з твого сина ватажка витязів. Він воюватиме проти моїх ворогів, охоронятиме рабів моїх та добуватиме дедалі більше для мене скарбів! Він здобуде собі славу! А дочку твою я повезу до себе, щоб вона жила поруч зі мною в моєму золотому палаці!

Мати ще міцніше пригорнула дітей до себе і, гнівна та безстрашна, вказала пальцем на дорогу, що вела з фортеці.

Пані розгнівалась, обличчя її почорніло й перекривилося від люті. Бона вихопила з кишені шовкову хустку, махнула нею перед материним обличчям. Від хустки повіяло отруйним запахом — мати знепритомніла.